5

– Благородний лицарю, ви не спите? Це я, Ангеліна.

Знайомий голос прекрасної попутниці тихим шепотом долинув моїх вух.

– Це ви, сеньйорито Ангеліно? Що трапилося?

– Так я, і мені дуже лячно? Можна трохи побути у вашій компанії?

– Звісно можна, а що трапилося?

– Не знаю. Прокинулася від моторошного ричання за вікном. Поруч нікого, от я й наполохалася.

– А де ваш дядечко, сеньйор Чапек?

– Гадки не маю. Кажу ж в кімнаті пусто, а у мене серце відразу в п’ятки коли почула той жахливий звук.

– Тоді вмощуйтеся поряд і не переймайтеся так. Я захищу вас від будь-якої небезпеки.

Сеньйорита Ангеліна сідає біля мене так близько, що я відчуваю її схвильоване дихання на своєму обличчі. Ніздрі приємно лоскоче аромат молодого дівочого тіла. Перед очима постає перекошене, зблідле від жаху личко гості. Бідолашка зараз виглядає настільки беззахисною та стривоженою, що у мене мимоволі виникає нестримне бажання негайно обійняти її, ніжно пригорнути до себе, прикрити своїм тілом від всіх негараздів і бід.

З зусиллям гамуючи цей порив намагаюся заспокоїти налякану дівчину:

– Не варто так боятися, сеньйорито Ангеліно. Стіни тут достатньо міцні і зброя в мене наготові. На випадок чого – відіб’ємося. Хоча є велика ймовірність того що ніякої небезпеки немає і все якось обійдеться.

– Ви думаєте, що на нам нічого не загрожує? А як же мій дядечко? Куди він подівся? Що з ним буде?

Мовчу про свої здогади і припущення, бо що маю сказати. Не має сумнівів, сеньйор Чапек, трясця його, навіщось пішов швендятися нічним лісом, і тепер за його благополуччя я б не дав і ломаного шеляга. Та ділитися такими своїми побоюваннями з дівчиною не варто, тож переводжу нашу розмову в інше русло:

– Сеньйоро Ангеліно, не хочете трохи скуштувати вина? Я прихопив у шинку пляшку цього напою якого за вечерею ми так і не спробували.

– А давайте, – відповідає згодою дівчина.

Дістаю пляшку, відкорковую її і тільки тоді в голову приходить розуміння – пити нам ні з чого. Амуніція мандрівного лицаря не передбачає такої дрібнички як келихи для вина, а збираючи нам припаси шинкар якось не здогадався покласти їх в дорожній кошик. Що ж тепер робити?

Моя затримка не залишається непоміченою для сеньйорити Ангеліни, котра тремтливим голосом запитує:

– Благородний лицарю, щось не так? У вас немає вина?

– Та ні, вино якраз є, – розгублено кажу я. – Немає, на жаль, з чого його пити.

– То не велика біда, – заспокійливо каже дівчина і ошелешує мене пропозицією. – Давайте тоді будемо як простолюдини – з горла.

З горла так з горла, хіба ж то мені вперше. В бойових походах неодноразово доводилося саме так вгамовувати свою спрагу. Бентежило в цій ситуації тільки те, як це зараз робити за компанію з молодою дівчиною. Її ж такий розвиток подій здавалося ніскільки не хвилював. Сеньйорита вихопила пляшку з моїх рук, зробила великий ковток і повертаючи мені вино промовила:

– Непогане, хоча здається трішечки перекисле.

Я теж роблю великий ковток виноградного напою і не можу не погодитися з оцінкою даною йому сеньйоритою Ангеліною. Вино насправді має в своєму смаку зайву кисличку. Однак усвідомлення того, що до горла пляшки, з якої я п’ю, щойно торкалися дівочі вуста роблять цей напиток в моїй уяві найсолодшим у світі. І хоча саме спиртне не надто місце, миттєво відчуваю легке запаморочення в голові і приємну теплоту, що розвивається по всьому тілу.

– І що тепер? – запитує юне створіння коли ми робимо по повторному ковтку.

– Тепер ми будемо чекати на світанок і сподіватимемося, що ніхто і ніщо не потурбує сьогодні наш спокій.

– Гаразд, – погоджується вона, – але просто сидіти та ждати ранку буде якось нудно.

– І що ви запропонуєте, сеньйорито Ангеліна?

– А давайте зіграємо в одну цікаву гру, – пропонує дівчина і не давши мені й слова промовити, швидко пояснює свою ідею. – Правила у неї доволі прості. Ми по черзі задаємо одне одному всілякі запитання на які потрібно відповідати чесно і відверто. Обманювати не можна, однак якщо хочеться ухилитися від правди то за це треба платити виконанням якогось бажання. То як, готові помірятися зі мною силами.

Виклик кинутий і відмовлятися від нього не личить такому благородному лицарю як я. Хоч-не-хоч а треба погоджуватися, тим паче що до ранку далеко, заснути нам мабуть так і не вдасться, а сидіти без діла дійсно буде нудно.

– Гаразд, я згідний. Розпочинайте.

– Хм… – на мить задумується співрозмовниця, а потім задає своє перше запитання. – Ви насправді родом з маленького острова закинутого посеред моря? Цікавлюся про це, не тому що не довіряю вашим попереднім розповідям, просто у вас зовнішність не характерна для жителів Півдня.

– Так, – трішки повагавшись відповідаю я. – Ви маєте рацію. Я народився зовсім в іншому краї, хоча й провів в південних землях деякий час.

– Чудово. Відповідь хоч і лаконічна та сподіваюся правдива. Тепер ваша черга.