У бабусі цього року день народження випадало на вихідні. Жила вона в селі вже понад десяти років: як тільки на пенсію вийшла, то переїхала з дідусем. В цій хаті дідусь виріс та жив, поки по роботі не отримав квартиру в місті. Його мати померла ще задовго до народження мого батька, тому та хата стояла сама по собі. Тільки іноді приїздили вони влітку на город, а взимку — грубку протопити. Дідусь не любив туди їздити, але як баба рогами вперлась переїхати в природу й хазяйство завести, то з тяжким серцем погодився. Поступово хатинка набувала ознак життя, двір став чистим, завели курей й гусей, прибився пес й рудий кіт. Стало все як у людей. Тож батьки відправляли мене кожні канікули до стариків, щоб їм трохи веселіше було.
Приїхали ми з батьком й матірʼю під вечір в той же день святкування. Привіталися, подарували презенти й сіли за стіл. Бабуся наготувала вечерю від душі: запашні котлети, голубці, пиріжки з капустою й вишнею, картопелька… А смачно так, що язика зʼїсти можна було! Наїлися всі, напилися й мені вже потроху самогонки дідусевої підливали, вже дорослий — роки до сімнадцяти шли.
Поміг я поприбирати зі столу, а потім вийшов до батька з дідом на вулицю, де ті під вікном на лавці сиділи та диміли тютюном. Батько вже сонним був після робочого дня, майже відразу пішов спати, а я залишився з дідом. Я був трохи веселий після випитого, вдивлявся в зорі над головою та ховав носа в куртці. Вже був кінець осені — прохолода кусала за щоки.
Дід собі мовчки курив люльку та випускав з рота густий білий дим. Мене на розмови потягнуло, неначе чорт смикнув:
— Діду, чого такий невеселий? Хіба кістка вишнева на зуб потрапила в пиріжку? — запитав бадьоро я.
— Та який там пиріжок, — махнув він рукою та тяжко зітхнув, — Не спав я цілу ніч, того й невеселий.
— А що ж таке? Погано себе почував? — здивувався я.
— Та ні, маленький, — дід затягнувся тютюном, на мене й погляду не кинув. — Розкажу тобі дещо, а ти вже думай: вірити чи не вірити старому своєму. Нікому про це не говорив, а тут чую, що треба.
— Що ж це за історія така, про яку більше ніхто не зна? — поговорити я був не проти.
Настрій та атмосфера надихали на байки. Й тут дід почав, неначе тільки те й робив, що чекав, поки хтось в нього запитає:
— Був у мене брат старший. Ти так не дивуйся, він помер ще коли я дитиною був, молодшим за тебе, тому нікому й не розповідав про нього особливо. Коли мені було років дванадцять, а йому пʼятнадцять, сталася чудна історія. Прокидаюся я якось від того, що він з ліжка піднявся, а воно скрипіло страшно, щоночі чув як він на ньому вертівся як вʼюн. Тож я прокинувся й питаю в нього: «Ти куди?». Він мені відповідає тихо: «Там батько прийшов, не чуєш, що у вікно стукає, кличе? Піду відкрию». А я не чув, проте уваги не звернув й ліг досипати собі далі. Нічого дивного в цьому не було: батько на полях працював й часто то пізно вночі, то під ранок приходив. Але як брат пішов до дверей, подумалось мені, чудно, що батько прийшов. Нам зранку казав, що два дні його не буде, вони в далекі села поїдуть. Через деякий час повернувся братик та мовчки ліг на своє ліжко, те тільки скрипнуло жалісно. Я питаю: «Батько прийшов?», а він й слова не скаже. Я ліг собі далі спати, думаю, зранку розпитаю. Гарно памʼятаю, що тієї ночі ліжко брата більше не скрипіло, — дід затих й потрусив люлькою, викинувши згорілий тютюн.
— І що було далі? — нетерпляче запитав я.
— Далі? — старий криво усміхнувся, — Прокинувся я на ранок, а брат блідий лежить в ліжку, вночі Богу душу віддав. Його волосся було білішим за сніг, а на обличчі застиг жах. Я сам ледве не закляк від страху, коли побачив його такого. Ой скільки ж крику й сльоз було! А головне, батька дома не було, той, як і казав, прийшов тільки наустпного дня. Заховали, бідненького братика, Царство йому Небесне. Так й не знали, що з ним сталося. А я після цього все в місто рвався, не хотів в хаті залишитися. Та знов повернувся по волі Божій, — тяжко сказав старий.
Мені було моторошно від почутого. Та не встиг я все переварити у себе всередині, як дід продовжив:
— До чого я тобі це все розповідаю… А до того, що сьогодні зі мною пригода трапилась. Прокидаюся глупої ночі від того, що баба твоя у вікно стукала й просила: «Відчини». Й так декілька раз. Чітко, голосно. Дивлюся, а поряд її немає, наче й справді під вікном стоїть тінь якась. Тож я в тапки вскочив й пішов собі до дверей, думаю, може знову не спалося й вона на двір вийшла побродити й защіпка випадково зачинилася чи чорт зна. Відкриваю двері — нічого. Тільки темрява густа. Зву-зву її, а нікого немає. А тоді бац! Баба твоя мене з хати кличе, питає, чи я з розуму не зійшов. Я повертаюсь, бачу, а вона з кухні зі склянкою води виходить. Питаю: «Ти на двір виходила?», а вона дивиться на мене як на самашедшого, сказала, що встала тільки води попити. Я моментально вхідні двері зачинив й цілу ніч не спав, думав, яку ж це я нечисть в хату запросив.
Дід замовчав, а в мене волосся на голові ходором пішло. Липкий страх поповз по спині. Перший раз я бачив діда таким наляканим. Що сказати, та хоча б губами шевельнути я не міг. Тільки через декілька хвилин мене відпустило й я сказав діду не думати про погане. З кривою посмішкою пожартував про те, що він надивився бабусиних «екстрасенсів» по телевізору й взагалі не треба перейматися про такі речі. Він кивнув й ми пішли в хату.
Лягли ми спати, та впасти в сон я довго не міг. Думав над байкою. Тільки під ранок провалився в темряву. А прокинувся вже від криків бабусі й мами. Помер дід, вночі Богу душу віддав. Я коли його побачив, ледве за серце не схопився — вираз, наповнений жахом, навіки закарбувався на його обличчі.