25 усвідомлення

Не знаю, чи здолав я їх. Таких паскуд майже ніколи не можна звалити одним ударом. Доля любить робити мерзот живучими як прусаків за сервантом. Але прямо зараз мені навіть думати про це було складно. Дерев'яні приклади напористо гепали по потилиці. Зірки не припиняли блистіли в очах, сліпили.

- О-о-о так, - засміявся Гекко, вижив негідник, - зазвичай, насильство мене міцно збуджує, але атеросклероз зробив мене імпотентом. Доведеться кайфувати тільки очима.

- Відлупіть його нормально, - додала Поліна, - він проколов мені легеню.

Вони обидва вижили. Паршиво. Значить, моя робота ще не закінчилась. Це був вирок моїй ефективності. Вона виявилась слабкою як потенція Ігоря Дода і це мене засмутило. Здається, недобиті ребра почали хрустіти як сухарі під шконкою. Потрібно було якось виплутуватись, інакше ці звірі пошиють із мене чохол для дивана та розмалюють писанкою з калиною та тризубом.

Поліестерові берці зацілували мені всі щоки своїми шорсткими холодними підошвами. Це було побачення з болем та каліцтвом у реальному часі, під наглядом кривавих скажених свах.

Не знаю, чи добре це, чи ні, але ж... насправді, я тут був не сам. За моєю пом'ятою спиною все ще були і Монолюдина, і Бурда зі Скирдою, і моя Олена. Я на них не розраховував, але схоже вони просто так здаватись не будуть. Їм також хочеться наробити бруду.

Бурда разом зі своїм напарником витягли свої табельні "Стєчкіни" з набоями 9х18 мм та почали розминати свої навички спортивної стрільби на фазана. Полінині бойовики думали, що це були просто якісь пияки та безхатьки, а не агенти СБУ, тому потрапили в пастку. Стволи заревіли спалахами.

В алжирських бідолахах наробили так багато дірок, що у вразливих свідків стався приступ тріпофобії. Крізь їхні спини стали просвічуватись промінці. Сонячні зайчики гуляли палубою, виблискуючи з животів розстріляних бійців. Найманці миттєво втратили людський лик та стали схожими більше на москітні сітки, або сито для просового борошна.

- Я виконаю свій службовий обов'язок та знищу ворогів держави! - крикнув Рустам Ділдо.

Ручний пес Поліни кинувся в атаку. Видно, раніше був штабним бабуїном, який кляузами заробив на погон, бо рухався криво - ноги заплутались так сильно, що штани зажувались у сідниці.

Саме тому він так легко потрапив у пастку. Чорна тінь нависла над його спітнілою лисиною. Він перелякано здійняв голову та зустрівся поглядом з Монолюдиною. Це було останнє, шо він побачив. Рустам за долю секунди склався як туристична валіза, набита сувенірами з Ялти. Його куртка порвалась в чотирьох місцях, оголивши футболку з Лікарем Айболітом.

- Ні, так діло не піде, - відмахнулась Поліна. - Настав час закінчувати цей цирк. Ви ведете себе як голороті діти з інтернату. Треба вас покарати.

У неї точно був при собі захований якийсь трюк. Бо в мене так завжди було, а вона копіює мене. Вона моя фанатка. У Поліни не може все бути просто. Мій метод таке не дозволяє.

І я виявився правим. Поліна крикнула рульовому якийсь пароль на суахілі і пароход різко повело на мілину. Ми неслись до берега зі швидкістю 378 вузлів, з поправкою на вітер. Бурда перекинувся через коробку зі скумбрією та ледь не зламав шию. Скирда застряг головою в завалах мішків з піском, загубивши пістолет у розриві на підштанниках. Олену ж, в цю мить, кинуло на щоглу та замотало льняною мотузкою і сіткою для масового браконьєрства в акваторії Чорного Моря.

Більше всіх дісталось Монолюдині. Це створіння перехилилось через фальшборт та напоролось на якір. Тіло розірвалось навпіл та пішло на дно. Важкий стогін зник під водою. Це не зовсім той фінал, який я хотів подарувати Монолюдині. Вона заслужила на краще. Але змінити це я вже не можу.

"Академік Парашутов" розбив бетонну огорожу набережної та поповз на сушу наче скажений бик з тавром Стаханова. Кіль почав розпорювати собою сушу, оголюючи чорнозем. Випадкові роззяви горлопанили мавпячими голосами, тікали хто куди та спіткались об пляшки Львівського та Оболоні.

Палуба не могла витримати такого навантаження. ДСП з прокладкою ламінату прогнулось та розкришилось як свіжа халва. Ми посипались в трюм. Я відчував себе опалим виноградом, заліпленим попелицею. Поруч падав Гекко з роздутими очима та плювався гнівом. Позаду котилась сама Поліна, переламавши собі праву ногу так сильно, що п'ята вивернулась до ключиці. А згори над нами неслась Олена, замотана сіткою, схожа на кокон жука-рогача. Мені здавалось, що ми летіли в пекло. Консьєрж-Сатана розігрів уже для мене свій чавунний котел на 87,3 літрів інфернального розчину.

Приземлення виявилось жорстким. В черговий раз мій скелет сплюснуло хижим ударом. Штани порвались до коліна. Як і очікувалось, це падіння не вбило мене, а тільки нагадало про безглуздість усієї моєї місії. Ми тут всі безкінечно гриземось, щоб в кінці не прийти ні до якого результату.

Коли пил почав потроху осідати, стало чітко видно, хто залишився тут знизу віддуватись у нашому апокаліптичному вертепі: побитий я, поламана Поліна, порваний Гекко та принижена Олена. Одразу було видно, хто чого досяг у цій сутичці - ніхто нічого.

Нагорі щось захрустіло, а потім кинуло на нас високу тінь. Судячи по звуку, це був якийсь предмет, бо на палубі ніхто не мав вижити. Удар перетер та нафарширував усіх невдах прямо у лаваш із корабля. Я навіть не знав, чи вижили Бурда зі Скирдою.

Хруст знову проспівав над нами. Невідомий предмет перехилився та полетів униз. Було б непогано, якби він усіх нас убив, але цього не сталось. Це був звичайний стіл на одній сталевій ніжці. Він занурився у підлогу посередині трюму та вколотився наполовину як гребінчастий цвях.

Я підповз ближче та сперся на нього ліктями, наче заявляв тут своє феодальне право на цей стіл. Потім за його край, зліва від мене, вчепився Ігор Дод, пускаючи слину. Йому було бридко бачити мене живим. Його зуби тріщали та вібрували від тиску, вени роздулись як газові труби. Я був не менш злим, просто приховував свої справжні почуття. Між нами двома було справжнє ненависне кохання. Як і завжди.