24 усвідомлення

Якщо чесно, весь цей непотріб мене дуже втомив. Наче відпахав у полі кілька діб, поколовши ноги кропивою. Я трудяга зі стажем, тому на пенсію заслужив. В моєму випадку, пенсія - це гниття в землі разом з червами. Я вже готовий був настелити собі червону доріжку до могили. Залишилось зовсім трішки.

Всі разом ми піднімалось по решітчастих сходах, оздоблених срібними півниками, ромашками та собачими черепками. Пара огрядних чолов'яг вилазили в мене на шляху, але я мовчки вимолов їх через кухонний утилізатор в місцевій столовій. Залишив лише шкіряні башмаки та їхні паспорти іноземних експертів по насильству.

Далі дорогу до верхньої палуби нам перегородило трьома двигунами від ЗІЛ-131, які накриті літніми легенькими ковдрами в квіточку. Їх поскладали один на одного, щоб важко було пройти у вузькому коридорі. Так вийшло, що місцеві двері відкрутили ще при Горбачові, тому доводилось йти на такі радикальні заходи.

Ми-то, в принципі проліземо, але от Монолюдина вже ні. А мені вона потрібна. Без неї Поліна не усвідомить всю глибину своєї поразки. Я хочу пришити її до цього величного тіла. Але то буде потім. Зараз - нагальні проблеми.

Довелось прийти до нестандартних методів. Я розпоров кухонним ножем шви Монолюдини та розклав її на кілька вузьких частин. Дивовижно, але вона не розвалилась остаточно. Разом з Бурдою, Скирдою та Оленою, ми просовували цю істоту через двигуни ЗІЛ'а наче дебетову карточку в заліплену пластиліном щілину банкомату. І це спрацювало. Монолюдина пройшла.

Олена допомогла мені зшити її назад. Довелось скріпити шви проволокою, ниток поруч не було. Я був радий, що ми так швидко рухались. Мої руки вже тремтіли від люті.

В очі вдарили яскраві промені. Сонячне сяйво пробивалося згори чергових сходів. Його на секунду затулив якийсь облуплений патрульний, але я взявся за нього першим. Бідолаха був запакований у пластиковий бокс для підігріву тушонки на 27 літрів. Я склав його як дбайлива мати сорочку школяру перед уроками. Зламані кістки хрустіли на весь трюм.

Потім ми нарешті піднялись. Я обережно виглянув. Ось воно всі. Ці негідники пекли шашлики біля щогли та розпивали шампанське. Але радість була не на всіх обличчях. Одне було явно невдоволене тим, що відбувалось - це було лице Ігоря Дода.

Гекко сидів у інвалідному візочку та хмикав носом, дивлячись на Поліну.

- Ну що, тобі сподобався мій план? - вона підійшла до нього з фужером в руці.

- Ти гадки не маєш, що таке справжній realpolitik. Ти вплуталась в гру, правил якої не розумієш.

- Правда? - Поліна підняла брови.

Її чорна шкіряна куртка The Rolling Stones розгойдувалась за вітром. Окуляри Gucci блистіли під сонцем.

- Я спеціально підпиляла опори твоєї резиденції, щоб Павлу Кулакенку було легше її розвалити. Я привела його до тебе. Коли цей геній застрибнув на дах твого лімузину, я просто промовчала про це, а мій хороший товариш, професіонал, Рустам Ділдо застрелив твого охоронця, який помітив Павла.

Рустам суворо кивнув, стоячи поруч. Його лисину обліпило інієм на морозі.

- Так, мій обов'язок - боротись із порушниками закону, Ігоре, - сказав Ділдо. - І ти... один із них. Ти жалюгідний корупціонер та бандит.

Скалічений Гекко просунувся вперед, скрипнувши колесами. Його губи тріщали від гніву, шкіривши зуби.

- Ви просто клоуни! - гаркнув він. - Ви гадки не маєте, що таке порушення закону! Я і є закон! Я депутат, я - законодавча влада. Закони такі, які я захочу, щоб вони були! Крапка!

Поліна мовчки покрутила головою.

- А ти, сучка мала, є виконавчою владою! - він підсунувся до неї ще ближче. - Знаєш, що відрізняє законодавчу та виконавчу владу? Хах... виконавча смокче, а законодавча отримує від цього задоволення. Не навпаки. Це і є realpolitik, обмудки! Такий порядок речей у цьому світі! Завжди був і буде!

Ну, пора припиняти цю безглузду демагогію. Цим жалюгідним ідеологам місце під тим гнилим баркасом на дні Дніпра. Я обмотався мотузкою, яка іншим кінцем трималась за Монолюдину. Зараз від неї мені потрібна була її монстряча сила. Стиснувши в руках два ножі для нарізки огірків, я морально готувався до останнього ривка.

- Кинь мене... істото, - тихо наказав я.

Монолюдина смикнула за мотузку, ледь не розірвавши мені живота. Я впав. Потім вона почала розкручувати мене навколо себе. Мій брудний писок чухав собою палубу, гублячи слину та шматки щетини. Через чотири з половиною секунди центробіжна сила здійняла мене в повітря. Монолюдина крутила мною як олімпійським снарядом. Зимове повітря ласкало мою порепану шкіру.

І от... мотузка відпустилась. Я полетів у напрямку Гекко та Поліни, націливши на них ножі. Я знав, що не промахнусь. Вістря свистіли від розтинання вітру. Вібрація кухонної сталі створювала навколо моїх рук невеликий вихор. Але оцінити свою справжню силу було непросто, я летів на них, перетнувши звуковий бар'єр. Моя свідомість була сповільненою.

Гекко лише встиг на міліметр повернути око в мій бік. Лезо увійшло йому в груди. Поліна хотіла відскочити, але ніж вже повністю пролетів її живіт наскрізь та через чверть секунди вже знаходився на березі Дніпра. Це був блискучий удар, найкращий в моєму житті.

Алжирські найманці навалилось на мене горою та притиснули до палуби. Їхні кремезні чоботи почали кришити мій скелет. Я потрапив у пастку.