21 усвідомлення

Ого... це те, чого мені так не вистачало, щоб освіжити затверділий розум. Коли в ніздрі заходить запах сірчистого керосину, потрібно обов'язково вдихнути його повними грудьми, щоб нагадати собі, наскільки рідкісний кисень у твоєму житті.

Відставні моряки-бомбардисти часто говорять, що море людям потрібно для двох речей: показати, що ти підкоряєш собі природу, а потім переконати тебе в тому, що це лише ілюзія. Олена прямо зараз показала мені, що мій курс у цьому плаванні кривий та недосконалий. Не те, щоб я від цього відмовлявся, але не хотів дивитись з такої сторони. Наслідки моїх гріхів приходять за мною через десятиліття.

- Де мені краще почати пиляти, донечко? - я не став пручатись. Потрібно задовільнити бажання рідної дитини.

- Починай зі скроні, а потім рухайся через лоба і так по колу, до потилиці.

Звучала вона спокійно і прямолінійно. Як я. Так звучать мої гени. Що ж, хай забирає тіло Єгора, якщо так треба. Не думаю, що в мене вистачить сил дотовкти ще й Поліну. Так хоч когось порадую в цьому житті. Моя донька буде щасливою, коли я вивалю свій мозок їй під ноги. Це буде мій подарунок на Різдво.

Я встромив вилку в розетку 340 вольт. Видно, це якась приватна електромережа для потужних інструментів, на кшталт верстату для колесування. Диск циркулярки загарчав на мене як побита вівчарка з косим оком.

Заплющивши очі, я повів інструмент до скроні. Теслярські навички нікуди не ділись. Я міг зробити зі свого черепа графін для портвейну, якщо треба. Потім оздобив би його візерунками у вигляді лебедів та диких качок. Він стояв би під місячним сяйвом та збирав би м'який конденсат азоту та хлору.

Раптом в двері постукали. Рука була важкою - мідні двері погнулись всередину. Я знав, хто це. Я згадав про них. Що ж, видно кляті бюрократи й тут не дадуть мені спокійно покінчити з усім.

- Відкривайте, це СБУ! - пролунав голос Бурди Шалома.

- О боже, вам що робити нічого? - обурилась Олена. - Йдіть краще... не знаю... пропивайте бюджетні кошти. Ми тут зайняті.

Скирда постукав в двері знову, проломивши в них широченну діру, схожу на пащу розірваного домкратом бегемота. Агенти зайшли всередину, дмухаючи чорними цигарками. Слідом за ними в будинок заповзла й Монолюдина. Ця істота гойдалась в боки та блювала під себе.

- Що це за чудовисько? - спитала Олена.

- Це діло рук Поліни Захарченко, поплічниці твого колишнього боса, дівчино, - суворо сказав Бурда. - Як і воскресіння твого батька - це також вона зробила. Не думай, що ми просто так віддамо тобі його.

Вони сердито почала розмахувати руками.

- Ні, він мій! Батько належить мені! Він має померти за дядька Єгора!

- Це не так, він має померти за батьківщину, - наголосив Бурда.

Вони сперечались наче четверокласники за дідовим гаражом з банкою Revo в руці. Мене це тішило. Моїм життям торгуються як телячою ковбасою. Може мені повісити на себе цінник?

- І взагалі, - підійшла до них Олена, - я думала, це ви воскресили батька.

Бурда зітхнув, затушив цигарку в плече Скирди та поклав недопалок в кишеню.

- Не зовсім. Ми в цьому замішані, але прямої участі не брали. Нас обманули. Поліна всіх обскакала.

- Що ж, добре, але мені все одно на неї. Коли батько викорчує свій паскудний мозок з тіла мого дядька, можете робити з ним, що захочете. Хоч у пральну машинку його пхайте. Мені байдуже. Але зараз... він має розплатитись за своє суче життя.

Потрібно було якось втрутитись. Ця суперечка без мене не закінчиться. Настав момент, коли пельмені на прилавку будуть набивати собі ціну. Ніколи не думав, що ними стану я.

Вставши між ними, я опустив голову. Сопля зірвалась з мого носа на підлогу. Саме вона стала тією крапкою, що змусила всіх замовкнути. Моя нежить була гучніше за слова.

- Я знаю, що ви всі хочете використати мене, це прекрасно, - поглянув я по черзі на кожного. - Але навіть у найкращого інструмента є ліміт використання. Нам потрібен компроміс.

- Ти просто сміття, ніякий ти не "найкращий інструмент"! - гаркнула Олена.

- Часу обмаль, Павло, - зауважив Бурда. - Але він ще є. Ти ще можеш витерти ноги об Поліну.

- Тільки після того, як його мозок вилізе з чужої голови! - наполягала дочка.

Вони знову почали сваритись. Ех... прямо зараз я б міг потушити Бурду цинко-молібденовою кочергою, а дочку підвісити за люстру, намотавши волосся на шиї. Від Скирди можна просто втекти, я не розколю його навіть гарпуном діаметра 12.4 см. Але робити все це я не буду. Каліцтво цих людей мені нічого не дасть. Треба вирішити все мирно. Зараз я маю бути як Ганді, або Генрі Кіссінджер в сауні югославських бойовиків.

- Слухайте...

Не встиг договорити я, як із сусідньої кімнати повибігали діти. Троє маленьких дітей молодших класів. Школярі. Це були мої онуки. Два хлопчики та одна дівчинка. Руденькі та стрункі, не наркомани та не алкоголіки, на відміну від мене в їхньому віці. Це фантастика.

- Мамо, а чому ти хочеш вбити дідуся? - чесно спитали вони. - Він тобі зробив щось погане?

- Так, - обернулась Олена, - він зробив багато чого поганого.

- Це правда? - вони поглянули на мене.

Брехати я не любив. Все життя був надто оскотиненим для таких ницих прийомів.

- Так... ваша мати права. Ваш дідусь виростив із неї божевільну тварину, - сказав я.

- О ні! - вигукнули діти. - Наша мама - тварина. Ні!

- Все! Досить! - гримнула на них Олена. - Заспокойтесь. Мені треба розібратись із дідусем.

Ці крики їх дещо налякали. Яким би психопатом я не був, я не любив кричати. Завжди спокійно говорю. Видно, в цю мить, їм було спокійніше із дідом-вбивцею, ніж із матір'ю. Вони обліпили мене як курчата трилітрову банку із теплою брагою.

- Дідусю, а ти... зможеш знову зробити маму нормальною? Ми не хочемо жити із твариною!

Я не знав, що на це відповісти. Все своє життя, я лише все псував та засерав. Є проблеми які не можна вирішити. Але гріхопадіння цих дітей не буде на моїй совісті. Хай інші люди їх псують. Я краще їм збрешу. Доведеться.