20 усвідомлення

Коли ми з братом працювали разом на залізниці, я вже відчував дещо схоже. Тебе притискає до землі, вичавлює все нутро, затикає рота. Ребра сплющуюються як гофра акордеону. Навіть очі відчуваються твердішими за камінь, коли роздуваються та кришать очниці з середини.

Це сталось зі мною багато років тому, коли вагон "Prom Invest Baghdad" випадково висипав вугілля прямо мені на голову. Я тоді пролежав в комі півроку, але на жаль вижив. Тепер цього статись не повинно. Вага та щільність залізобетону у розрізі значно більша на ту саму одиницю об'єму, ніж у вугілля. Я перевершив ту стару трагедію і я горджусь собою. Тепер це точно кінець. Шкода, звичайно, що так і не дістався до Поліни, але... заткнути Гекко це вже непоганий успіх.

Моя свідомість котилась у бажану прірву. Настав час мені нарешті зникнути. Я вже був не раз в гостях у смерті, вона давно настелила мені ліжко з Вінні Пухом та шовковими подушками IKEA Kosovo. У небутті ідеальний клімат-контроль - тут тобі не тепло і не холодно, тут немає температури. І немає твоєї тупої козлячої голови, яка могла б на це поскаржитись. Тут все ідеально.

Але... раптово я почав щось відчувати. Невже я не помер? Катастрофа! Коли вже ці феодали перестануть повертати мене назад?!

Я розплющив очі. Як не дивно, вони якось вціліли, як і все моє інше тіло. Іноді таке стається, це ж медицина. Вона ще з часів Гіппократа базується на міфах та домислах. В ХХІ столітті нічого не змінилось. Просто сучасні лікарі вічно розмахують своїми купленими корочками, от і все. Кардіохірург - це така пафосна пародія на знахаря з лісі.

Я підвівся на лікті. Мій перебинтований тулуб лежав на холодному сталевому столі з підпоркою у вигляді трьох вуглекислотних вогнегасників. Це був не черговий сарай, чи барак, ні... навколо мене затишна квартира зі шпалерами, розмальованими пейзажами літнього Бердянську.

- Що ж, нарешті ти прокинувся, тату, - сказала дівчина, що сиділа на шкіряному дивані.

Це була Олена, вона витягла мене з завалів та повністю вилікувала. Сильно подорослішала. Зелені з дитинства очі перетворились на попільно сірі. Худі плечі стали стрункими як дитячий трельяж. Руденька, як ми з братом.

- Навіщо ти мене врятувала? - спитав я.

Вона склала ногу на ногу та надпила зі стакану два ковтки морсу.

- Бо це не твоє тіло. Гекко мені розповів, що твій мозок пересадили дядькові Єгору.

- Ну і що? Він все одно сам помер, - сказав я.

- Ти не маєш права так ставитись до нього. Він був єдиною доброю людиною в нашому житті. Так, тупуватий трішки, зате саме він виходив нас з братом.

Олена підскочила до мене наче розлючена кобра та схопила за руки. Видно, гнівалась на мене. Нічого страшного, їй можна. Я достатньо покалічив її минуле.

- Ось ці долоні, поглянь на них, батьку, - гримнула донька. - Вони всі в мозолях. Це не твоє мозолі. Це дядько Єгор їх собі заробив. На фоні тебе, проклятого психа, він хоч щось корисне робив для людей.

Я засміявся.

- Ну так це ясно. Тоді дай мені здохнути і все буде, як ти хочеш.

- Не так. Спочатку сам вийми свій мозок з тіла дядька... і тоді можеш зникати. Я не буду цього робити. Ти сам повинен.

Олена потягнулась до шафи та витягла дерев'яний коробок, обмотаний пуховою ковдрою Finding Nemo. Дістала звідти циркулярну пилу "Bosch", молоток з чорною гартованою головкою, свинцеве зубило із плямами від солідолу та літр імпортного знеболювального "Jack Daniels".

Їй хотілось покарати мене за роки безвідповідальності. Це праведний гнів. Я розумів його, але він мені не подобався. Вона живе щасливо в нормальному будинку, а натомість витрачає своє життя на каліцтво батька.

- Слухай, - почав я, - як ти можеш так зухвало засуджувати мене, якщо сама працювала на Гекко? Він - звірюка страшіне за мене.

Вона схрестила руки.

- Нічого дивного, тату. Все як ти сам мене навчив з дитинства. Навколо самі покидьки, казав ти, користуйся ними. От я й користувалась. Біля Ігоря Дода зручно було жити. Він багатий і могутній. Можна було нічого не боятись.

Потім її рука простягнула мені циркулярку.

- А тепер пиляй собі голову, тату, - нахмурилась Олена.