17 усвідомлення

Ігри закінчились, почалась важка нудна праця. Я рухався серпантином через натовп, чергуючи крокування стопою та коліном. За сценою якраз стояли два електрощитки, що підживлювали Київську мечеть святого Іоанна. Сучасні комунікації в столиці зроблені по стандартам Євросоюзу - з в'язаними підкладками на контактах, і це було проблемою. Мені буде складно під'єднати свій дріт до мережі, прориваючись крізь три шари лисячого хутра.

Силовики курили через дірки в чорних шоломах. Червоні цятки цигарок супроводжували мене, повертаючи голови цих биків. Набоїв в мене з собою не багато, а стріляю я кепсько - руки сильно трясуться від багаторічного пияцтва. Одного з паскуд може й покладу важким кулаком, а потім одразу потрібно тікати, якщо нападуть.

Гекко почав розповідати анекдот про чукчу. Це вибило мені трохи часу, поки публіка захлинається ностальгією по гумору Петросяна та Карліна.

Діставшись до мережі, я вирвав захисну кришку та підключив дроти до контактів. Потім обмотав стінки мокрою сорочкою та заізолював себе. Надів на голову гумову шапку "Swag", набив снігом черевики - це має зменшити мою температуру під час нагріву.

Потім настав час "Х". Я кинувся на сцену та обхопив обома руками Гекко. Мої рукава стали провідником смерті. Дод одразу закипів як чайник, вивергаючи з рота струмок червоного пару. Моя куртка загорілась - це було очікувано.

Я повернув голову - спецура вже бігла в мій бік. Кремезні плечі бійців хрустіли від войовничого спринту. Вони розштовхували натовп наче кошенят. Мені потрібно ще рівно 3 секунди та 45 мілісекунд і Гекко згорить. Я все розрахував.

Але сталось те, чого я не чекав. Масивний лікоть наче гиря зніс моє обличчя. Мене повалило на спину. Кілька зубів полетіли в небо, в чорні снігові хмари. Одне око почервоніло та роздулось. Капіляри аж засвистіли від тиску. Ігор Дод виявився міцніше, ніж було розраховано заздалегідь.

Весь обшпарений током, він світився як пожована гірлянда. Гарчав та рвав руками кітель, щоб остудити попечене тіло. Огонь вислизав прямо з його очей та носа. Він кинувся головою в сніг та потушив себе. Я не міг встати, цей удар був надто сильним.

Я втратив можливість знищити його прямо зараз. Кілька бугаїв схопили його за ногу та запакували в броньований лимузін "Turbo Ben Engine". Гекко вислизав з моїх рук. Я не міг цього допустити.

Моя голова обернулась. Ті спецназівці вже не бігли за мною. Бурда переїхав їх машиною. Хоч якась користь від цих невдах. Але проблем ще було до горизонту. Не можна дозволити Гекко втекти.

Я відкотився вбік, злетівши зі сцени як репресований труп часів червоного терору. Сніг прилипав до мого тіла. Я обертався, обмотуючись ним як у ковдру із альпійської бавовни. Мені потрібно приховати в ньому все своє тіло.

Коли останній клаптик моєї шкіри знік під білою холодною завісою - час настав. Я мав швидко рухатись далі. Обліпивши себе снігом з ніг до голови, я заскочив на дах лімузину Ігоря Дода. Прикинувся, що це просто з неба натрусило. Я став погодним явищем, яке в майбутньому стане кримінальною хронікою.

Ми неслись по колу. Лімузин нарізав колії навколо трьох-чотирьох занедбаних квартальчиків, щоб імітувати скидання хвоста. Але хвіст прибитий до даху. Ним був я. Позбавлятись мене запізно.

Я проаналізував, що це була за машина, на якій ми їхали. Три листи сталі товщиною 14.5 сантиметрів на даху, збоку темні вікна із комбінованого карбону та пінопласту, колеса від самоскида та вила на копоті. Це була техніка смерті і мені вона подобалась.

Гекко привезли в його тимчасову резиденцію біля розбитого офісу профспілки. Зазвичай, там терлись екоактивісти, не признані письменники, постпанк музиканти та інший непотріб.

Вхідні двері були замотані вольфрамовими ланцюгами. Біля порогу стояли білі туфлі з шевроном ДНР - це начищена змінка для самозваного царька Гекко. Його прикурену тушу винесли під руки. Ступні волоклись по снігу, розписуючи доріжку.

Сьогодні з цього будинку ніхто не вийде. Я перескочив з лімузину на землю та зігнутим пробіг до вікна з шиферного профілю. АКМ все ще при мені. Останні набої мають дістатись спині Ігоря Дода.