11 усвідомлення

Якщо чесно, то не вірив я людям в рясі. Було щось притворне в цих пикастих моралізаторах. Щойно наші предки перестали молитись Чорнобогу, стало ясно одне - це суспільство котиться у прірву.

Але, як мені відомо, Хорив вже десять років був ідейним іконоборцем та відмітав традиції сучасного гламурного християнства. Йому була важлива служба своєму духові, а не церковна показуха. Це цікава позиція, хоч і далека від тої, де живе моя свідомість.

Він дивився на Монолюдину та... не кривив обличчям. Бачив монстра, але не показував відрази. Хорив приймав цю істоту з усім багажем знущань, які вона пережила.

- Що стало з цими людьми? - спитав він.

- Бюрократи в черговий раз забруднили свої жадібні руки. Тому я й тут. Кладовище плаче за новими іменами.

- Ясно...

В цьому "ясно" не було ні злорадства, ні підтримки, ні смутку, нічого. Воно було прямим як гладь телячого жиру, що ховався в скляній банці у погребі. І мене це влаштовувало. Головне - угода та товар.

- Мені потрібні якісні інструменти для насильства, - сказав я.

- Тут таких немає, - відповів Хорив. - Тільки стародавнє лайно.

- Його вистачить.

Він відкрив дерев'яний коробок з написом "Бургомістр Кайдашов", присипаний пшоном та ватою. Всередині лежали: ППШ-41, іржавий АКМ із зігнутим прикладом, чотири ручні гранати "Dirty Balls USA", офіцерський кортик та загострені піки з ядом кобри на вістрях.

- Я беру все, - кивнула моя хвора голова.

Набравши повний шерстяний мішок зброї, я накинув його на височенні плечі Монолюдини. Розплатився з Хоривом майже усім, що було, залишивши трішки копійок на проїзд. Нас чекає важка праця. Кривава та невдячна, як і завжди.

На морозі трохи стогнав поперек. Ну, на теплішу куртку грошей вже не було. Доведеться дотягувати цю рванину до тих пір, пока не помру. Я готовий замінити свій вонючий пуховик тільки на дерев'яний піджак труни.

Виходили назад кривою стежиною між собачими кублами. Мокра земля засмоктувала свіжий сніг, наче сковорода смалець. Стволи похрускували за спиною Монолюдини. Це була лагідна колискова панихида перед розправою.

Що ж, понівечене створіння в мене за спиною - це все, що залишилось від мого минулого. Воно також варте смерті, як і я. Нам обом місце в забутті, але поки рано вмирати. Я хочу розставити все на свої місця. А потім... ми встанемо одне навпроти одного з Монолюдиною та почнемо виривати нутрощі, різати та нищити свої тіла до смерті. Я вже уявляю, як її довгі руки будуть ламати мою шию, а мої короткі - крушити його скроні. Це ідеальний фінал.

Коли ми вийшли на вулицю, в спину подув незвичний холод. Дещо колючий, але з домішками смогу та гіркуватої ванілі. З-за рогу виїхала автівка - синя Lada Priora з колесом від велосипеда та примотаним шлангами човном на даху. Замість фар вкручені лампочки з під'їзду.

Це була не випадкова зустріч. Всередині сидів хтось знайомий. Я потягнувся до мішка та висмикнув ППШ. Круглий барабан клацнув, закріпившись на корпусі. Я готовий був зробити сито з цієї машини.

Коли я ходив у школу, так само два москвича підлетіли до дядька Панаса Сивої Китиці. Нарізні стволи донецьких бандюків тоді підсмажили його наче соковитий кебаб у пальмовій олії. Це була елітна токарна робота - сліди якісного верстата видно за кілометр.

Я не хотів повторити долю дядька, тому готовий був діяти на випередження.

- Не стріляй! - крикнули із машини.

- Пробачте, мені дуже хочеться, - сказав я. - Дитяча звичка - фарширувати паскуд свинцем.

Двері машини відчинились. Всередині сиділи Бурда Шалом та Скирда. Живі та цілі. Одягнені в жовті комбінезони з беретами у квіточку. Салон пахнув бурштином.

- Ти нам потрібен! - додав Бурда.