10 усвідомлення

Одна з головних катастроф нашої цивілізації сталась в минулому столітті, коли Александр Флемінг винайшов антибіотики. Завдяки ньому, мільйони покидьків та мерзот залишились жити та засерати наш світ. І сьогодні ми пожинаємо плоди цього божевільного гріха. Такі суки як Ігор Дод, Поліна Захарченко та я - не можуть просто померти від туберкульозу чи оспи. Ні, ми змушені жити та руйнувати суспільство своїми брудними лапами.

Спускаючись сходами, які ліпили ще з римського бетону, я думав про те, яку розправу обрати для Дода та Поліни. Їх можна залити цементом у ванні та відправити на Кіпр у вигляді пам'ятників Муссоліні. Це буде яскравий жест чесного альтруїзму, люди будуть дякувати такому мудаку як я.

Разом з Монолюдиною ми зайшли в маршрутку. Побитий гопарями водій ледве бачив дорогу крізь сині фінгали. Але навіть так, він стійко та рішуче виконував свій робочий обов'язок перед державою. Я розплатився з ним пом'ятими гривнями з портретом Шевченка та кивнув у знак мовчазної подяки.

Пройшло десять огидних секунд і ми нарешті рушили. Монолюдина зайняла одразу три пасажирських місця. Довелось посунути трохи двох циганок та діда з мішком тирси. Це створювало певний дискомфорт в салоні, але ці люди не розуміли, що це поки що дрібниця. Я збирався створити певний дискомфорт у всій країні.

Пейзаж міста мене заспокоював, ледве не присипав. Так звані "сольові" наркомани, глибокі калюжі в ритвинах на асфальті, бродячі собаки, євроремонти в сталінках, що давно просіли на солончаку - це був мій дім. Не буквальний, але серце моє було там. Таке саме... скалічене, холодне і зле.

І десь там був Хорив - самотній торговець смертю, який був вимушений долею піти по стопам свого батька-вбивці. Сьогодні він мав мені допомогти. Я повиймав всі гроші та дорогоцінності із шухляд в квартирі Монолюдини. Я знав, як обкрадати будинки і ця навичка не дасть мені програти в цих диких ігрищах.

Працював Хорив у старому армійському підвалі, який тричі переробляли з дерев'яного бліндажу на парковку для мотоколясок. Розмальовані балончиками стіни співали афоризмами Гітлера, Ісуса, Макіавеллі та Царя Соломона. На сходах валялись цинкові відра з вимоченими в солярці підтшаниками - це хтось колупався в двигуні Уралу, який припав снігом надворі.

Спускались ми повільно. Мені нікуди спішити. Кожен крок чеканився як інвестиція в майбутню смерть. Смерть моїх ворогів, і мою також. За все це потрібно багато заплатити, тому я й не спішу - накопичую руйнівний капітал.

І ось ми всередині. Хорив вже був не таким молодим, як я його пам'ятав. Довговолосий бородатий чоловік в рясі сидів за прилавком та читав Євангеліє від Луки. Золотистий хрест тримався на його грудях наче якір за мілину. Тепер це не якийсь там син злочинця, а глибоко релігійна людина.

Очі Хорива помітили мене. Він поклав Євангеліє на кулемет М60 та відкашлався в кулачок.

- Що ж, Павло... не чекав я тебе тут побачити, - заговорив торговець.

Я підійшов ближче.

- Я ненадовго. Просто скупитись. Нам обом не потрібна ця бридка ностальгія за часами, коли ми були чистішими.

- Ти прийшов купити черговий набір для гріха?

- Звичайно, - сказав я і поклав купюри на прилавок.