6 усвідомлення

Коли я служив в армії, стандартне укомплектування солдата було наступним: два чайники із нержавійки, протигаз тактичний "Альонка", дві конопляні портянки, форма "Гохва-8", болтовка МЦ 20-01 і пайок сухарями. Тоді ще генерали пили стаканами, а не чарками - складний був час. Але руки ще пам'ятають, як місити життя, коли воно розсипається.

Це вже потім, на флоті, я віджер собі пузо як старий завгосп. Там ми в основному казенний мазут спалювали і все. Виходили в море, щоб ловити контрабанду кубинських сигар. І курили... ох, як ми курили. То вже був прекрасний час. Але сьогодні тільки армійська туга має мене виручити, а не морський застій.

Коли настала ніч, я почав пиляти собі праве зап'ястя об проволоку. Сухожилля хрустіли як гіпсокартон - мені це не подобалось. Добре було тільки, що хроплять тут всі ведмедячими голосами. Навіть худі як стручки кришнаїти гуділи на весь гай.

Я мав от-от звільнитись, але потужний гуркіт ледь не звалив дерево, до якого мене прив'язали. Злючий вітер виривав кущі з корінням. Сухе листя кружляло ураганами, пролазило за пазуху, в ніздрі, вуха та очі. Наді мною звисав вантажний вертоліт "Оболонь" та сліпив прожекторами весь табір.

Як виявилось, це прибув він - депутат Ігор Дод, він же Гекко, він же Баба Сука. Судячи з того, що я почув у таборі, це той ще покидьок. Кажуть, він одружений на своїй сестрі. Старий боксер, кум Кличка та народний артист Севастополя.

Всі в таборі одразу поставали перед ним на коліна. Розбивали лоби об землю, затягнуту нічним морозом. Вони боялись його як початок Армагедону. Цікаво, за скільки можна його випотрошити? За секунду, чи за дві? В моїх руках рідко живуть довше.

Гекко зійшов з вертольоту та провів двогодинну ревізію в таборі. Перерахував кожну крихту та сміливо вичеркнув зарплатню партизанам, бо знайшов приховані бочки із самогоном. Він терпіти не міг, коли його обманюють.

Поліна спостерігала за ним збоку та хитро посміхалась. Вона вірила, що її хитрі пазурі вже вперлись йому в спину. А от я в цьому сумнівався. Її влада - фікція, яку вона ще не прийняла.

Гекко підійшов до мене. Його гусарські вуса припали пилякою. Позолочені аксельбанти звисали до колін. Його подих був важким. Бочковидні груди ледь не врізалось мені в носа.

- Ми з Поліною хочемо зробити дещо... заборонене конституцією, - звернувся він до мене. - Я - патріот нашої батьківщини, але деякі зміни робляться лише під світлом місяця, з балаклавою на голові.

- Я не хочу брати в цьому участь, - сказав я.

- Мені все одно. Якби я питав побажання кожного півня, який падає мені в борщ, то давно вже збирав би вінки на могилі.

- Ох... я ж колись звідси виберусь. Ви довго мене не втримаєте.

Дебелий мужицький ляпас ледь не відірвав мені ліву щоку. Очі зробили два повних оберти. Здається, на черепі залишилась пара тріщин.

- Я забираю тебе з собою, малий! - гримнув Гекко та повалив мене на землю разом з березою, до якої я був прив'язаний.

Міцний чолов'яга. З ним навіть розмовляти неможливо. Ці негідники не дають мені завалити їх. Що ж, це буде непростий день.

Зеки разом з козаками закинули мене у вертоліт. Це було складно, бо береза так і не відлипла від моєї спини. Але врешті-решт... Гекко все-таки забрав мене. Не знаю, куди і навіщо. Він майже не розмовляв. І насправді, це було добре. В мене з'явився час наодинці з власними думками. Тепер я знав, як мені від усіх них позбавитись.