4 усвідомлення

Моя матір працювала секретаркою директора Буцилівського м'ясокомбінату. Ще до 90-х часто приносила додому жирні шматки м'яса та сала. Звичайно, не законно. По блату. Свинина, яловичина, конина, рубана хом'ячатина - все це лежало на моєму столі. В моїй залізний тарілці із розводами гіркої сметани.

Її коханець, Сергій Баланда по прізвиську Чорна Нога, часто вивозив ящики з товаром через задні ворота комбінату. Там якраз і було все те м'ясо. Його спокійно випускали, бо він був сином голови сільради. Я його погано пам'ятав, мати ховала Сергія від нас у шифоньєрі.

Але це не важливо. Суть в тому, що вона користувалась штучними привілеями від чоловіка, який користувався штучними привілеями від свого батька. Ми не повинні були їсти те м'ясо. Ми повинні були голодати. Але обман зробив нашу сім'ю ситою в ті суворі радянські часи.

З тих пір, я не вірю правилам. Правила і закони вічно хочуть роздягнути та розбути тебе. Більше того, вони жадають цього навіть коли ти вже голий. Хочуть залишити від тебе самі кістки, щоб потім і їх також переробити на присипку для тих самих немовлят, які потім стануть новими рабами.

Забавно, що Поліна нагадала мені саме це. Вона майже як моя матір - зухвала та пробивна. Користується тим, що їй не належить. Це забавно, але наївно. Як показує практика, навіть такі циніки як я закінчують з каністрою солярки, вилитою собі на голову. Від правди безглуздості не сховаєшся, можеш тільки затримати її прибуття.

- Давайте я вам просто на лапу дам, - звернувся до неї Бурда.

- Мій кабінет прослуховується, ви впевнені в тому, що сказали? - нахабно схрестила руки Поліна.

- Тоді що вам потрібно? Я просто виконую свою роботу.

Вона підійшла до нього впритул та обійняла однією рукою за шию. Її тоненькі кінцівки виглядали абсолютно безпечно та скромно, але її влада перетворювала їх на кремезні ковші екскаватора. Ця маленька дівчинка була більшою за усіх нас разом узятих.

- Ви троє попались, - усміхалась Поліна. - Вас буде заарештовано і відправлено в ліс. Правосуддя приготувало для вас по кулі в потилицю.

- В кримінальному кодексі такого немає, - зауважив Бурда.

- Сьогодні з'явиться. Я доклею нову сторінку.

В очах почало різко темніти. Я напружився. Я знав, що це було. Пропан-Бутан вже проник сюди через вентиляцію. Чистий газ неможливо вчуяти носом. Ця жінка знала мої методи. Але... вона стоїть тут разом із нами, без протигазу. Схоже, ця Поліна вміє йти ва-банк, ризикувати життям прямо і грубо.

Ми всі четверо попадали непритомні. Схоже, агресивна молекула побила мої легені і я впав. Так і працює нервова система - як груша для биття. Її тоненькі волокна чутливі до настільки смішного дріб'язку, що за неї стає соромно. Але більше всього дратувало, що кріт в поліції - це реальність, а не просто моя містифікація. Поліна справді виявилась злочинцем.

Я лежав на підлозі і не міг поворухнутись. Ні, я не можу померти зараз! Я розберусь із собою сам, коли покараю усіх цих вилупків. Не треба вказувати мені, коли помирати!

На щастя, через декілька годин я прийшов до тями. Оточення сильно змінилось. Пахло цигарками. Навколо була засмічена лісопосадка біля залізничного вокзалу південного Чернігова. Сирі голі дерева тряслись від зимового вітру. Нас не просто заволокли подалі від цивілізації, хех... нас прив'язали до дерев в якомусь партизанському таборі.

Лисі зеки, чорнобривці-козаки аніматори, кришнаїти та азербайджанські гастарбайтери - тут була різноманітна публіка. Половина з них були поліцейськими. Не знаю, що тут відбувається, але ми потрапили в пастку.

Нічого страшного, я також люблю пастки. Вже не раз в них потрапляв. Поліна думає, що на крок попереду, але цю дорогу я протоптав першим, задовго до неї.