15 стадія

Насправді, багато речей в нашому житті не такі важливі, як нам воно здається. Наше житло, наше майно, наша сім'я, наше здоров'я, наш час життя - все це бряцалки над головою місячного немовляти. Це безглузді іграшки, які мають нас переконати в тому, що життя чогось варте.

Я старався не гнутись перед ударами долі. І робив усе вірно. Справа не в тому, що я вважав цю боротьбу цінною і правильною. Не зовсім. Я просто хотів відчувати це... постійну тривогу, постійний страх, що щось йде не так. Можливо я не завжди собі в цьому зізнавався, але мені потрібна ця боротьба. І не важливо скільки вона буде йти: вічність, чи півтори секунди. Головне, щоб я відчув її. Щоб вона розпорола моє черево та зігрілась об моє червоне паруюче нутро.

Спецназівці колошматили мене як грушу чемпіони ліги боксу WSB. Вибиті зуби кружляли хороводи навколо роздутої ударами голови. Ребра вигинались буквою S, а хребет перетворювався на кістковий паштет.

- Стійте... - важко простогнав я, піднявши роздерті щебнем руки.

Вони зупинились. Зацікавились мною як посміховиськом, чи пожаліли - це було неважливо. Головне, що прислухались. Значить, в мене ще є шанс зупинити своїх ворогів.

- Ну давай, кажи, - насупився один із бійців. - Нам ще тебе в річку вниз головою викидати.

- В мене є для вас пропозиція, - сказав я.

- Ти не зможеш нас купити, - засміялась Марія Костренко. - В тебе грошей не вистачить. Ми дуже дорогі.

- Я так не думаю.

Що ж, ось тут мені і знадобились мої дві гранати Ф1, що розмальовані гербами Молдови. Наче стиглі яблука, вони студили мої стегна, але тепер настав їм час зігріти всю цю компанію. Зараз тут буде дуже тепло.

Зірвавши металеві кільця, я скинув їх собі під ноги. Вони впали поруч із моїми порепаними башмаками. Мої брудні ноги виглядали так живописно, коли стояли біля цих божественних сфер. Це справжній натюрморт.

Негідники одразу все зрозуміли. Їхні черепи наповнились страхом по самі вуха. Серця стиснулись до розміру сушеного винограду. Тікати пізно.

Білосніжний спалах засліпив усіх присутніх, викарбувавши на зіницях плями курячої сліпоти. Експлозивна хвиля печеного повітря накинулась на них вогняною ковдрою. Спецназівців розкидало по траві, присипавши чорнозем людською червоною стружкою.

Це був успіх, якщо не враховувати, що вибух зачепив і мене також. Мої ноги миттєво перетворились на попіл. Відлетівши на десять метрів, я впав на сідниці і посміхнувся. Все могло закінчитись набагато гірше.

Проблема була тільки в тому, що Франко і моя дружина зникли. А це означало, що помста не закінчилась. Вони зобов'язані поплатитись за роки переслідування та обману. А з сьогоднішнього дня... ще й за брехню. Я гадки не маю, навіщо вони весь час слали мені листи з погрозами, але я дозволю забрати їм цю таємницю в труну. Це дуже щедро після всіх страждань.

Я прикріпив собі ноги свого мертвого сина. Очевидно, в мене не було медичної освіти, трансплантація - це моя слабка сторона. Я прив'язав їх порваною футболкою до моїх підкурених гранатами стегон. Функціональності ніякої, нервового контакту не відбулось. Байдуже. Це будуть просто дві м'ясні милиці, які дозволять мені хоча б шкандибати.

Я поглянув на горизонт. Він пахнув злизаною зимовою гумою та копченим димом. Сьогодні все закінчиться. Потрібно лише не дати слабину. Треба виловити маршрутку Жмеринка-Доброгальськ та через дамбу Хана Батия дістатись до Тернополя.