14 стадія

Двері автозаку відчинились. Звідти вийшла молода дівчина в шкіряному костюмі Prada та чорних окулярах. Табельна зброя висіла на її поясі - вона одна з них. Крокувала впевнено, стукаючи товстими копролоновими підборами.

Пряма рішуча постава видавала в ній хитру зубасту лисицю, яка лише прикидається тендітною жінкою. Переді мною був ходячий кинджал після алмазної заточки.

На жаль, при собі було не так багато зброї. Старий ТТ заглох ще по дорозі сюди, коли я відстрілювався від бродячих собак. В кишені завалявся вольфрамовий кастет з помадкою на зубцях і дві ручні гранати Ф1, розмальовані гербами Молдови. Цього мало, щоб здолати всіх. Доведеться імпровізувати.

- Мене звати Марія Костренко, - схрестила руки дівчина, вставши в трьох метрах від мене на низький сигнальний семафор. - Здавайся, бо мене чекає фітнес клуб ввечері. Хочу розібратися зі справами якомога раніше.

- Можеш поїхати прямо зараз туди. Я закінчу свої справи і також зникну, - сказав я.

- Ні, так діло не піде. Ти наробив багато шкоди. Ми не можемо тебе проігнорувати, як би цього не хотіло наше злочинне законодавство.

Ми розхитувались як два кострубатих вітрила на морському штормі. Але в наших душах нічого не хиталось. Ми обоє були міцні наче літосферна порода вугільно-карбонового періоду.

- Не змушуй мене калічити і вас, - я зробив крок вперед. - Я не відступлю.

- В принципі, можеш калічити. В мене фетиш на інвалідність. Це стильно.

По ній було видно, що це не провокація, а правда. Її парафінові очі липли до мене, не відводячись. Пальці лежали на руків'ї свіжого Fort-27R. Я не знаю, наскільки добре вона вміє вести себе зі зброєю, мені не хотілось дізнаватись це, я лише жадав її зникнення. Було б ідеально, якби вона прямо зараз розтворилась на карамелізовану піну з домішками конденсату керамічних відкладень. Але це, на жаль, не станеться.

Дві кулі пройшли мої груди. Я впав на коліна, але болю не відчув. Криваві бризки заляпали моїх заручників. Холодний вітер зі свистом проходив через нові отвори в моїй пошкодженій анатомії.

- Ось і все, - сказала Марія, ховаючи пістолет, який виглянув з кобури всього на 0.03 секунди. Стріляла вона як верстат ЧПК для розпилювання висушених дров. - Хлопчики, ламайте йому шию і поїхали по домах.

- А ми?! - різко спитав Франко Бен-Гур.

- А ви нам не потрібні. Лежіть далі

Мій син обурився. Він просто не міг повірити, що його колеги витруть об нього свої новенькі Dr Martens. Сподіваюсь, він зрозумів, шо таке приниження.

- Гей, я ж поліцейський! - крикнув Аліній.

- Ну і що? - знизала плечима Марія. - У нас кумівства немає. Ми не рятуємо по блату.

У вухах дзвеніло. З кожною секундою чути слова ставало все важче. Здавалось, що мої вуха перетворились на два алюмінієві камертони з м'ясними кульками у вигляді баранячого фаршу на горі.

Якщо часто думати про свої поразки, можна грохнути себе ще в дитячому садку. Деякі провалюються в залежності, я іноді також. Дуже привабливим здається напитись портвейну 777 під парканом та заблювати турецькі штани з ринку по самі кишені.

Але цього разу я не відчував поразки. Я вже казав, мене неможливо зупинити. Ця безглузда стрілянина нікому нічого не доведе. Якби це був мій перший пневмоторакс, я б зліг, а так - їх були вже десятки, мої легені загрубіли як соснові стовбури.

Вставши назад на ноги, я обтрусився та розправив руки. Час минув. Потяг пронісся в мене за спиною мов розлючений пітон. Колеса ревіли іскрами мені в потилицю. Він доїхав сюди, щоб зібрати урожай із моїх ворогів. Я поважаю його механічне нутро, бо воно не питає дозволу та не сумнівається.

Аліній Югославський Джиґіт роздробився на шматки як гнила цеглина. Син-зрадник більше не буде мучитись від сказу.

- О боже! - схопилась за голову Марія. - Тут що, реально проїхав потяг?! Я думала, це прикол!

На жаль, виявилось, що швидкості 220 кілометрів на годину недостатньо. Потрібно було гнати його сильніше. Мадам Катастрофа та Франко Бен-Гур встигли відкотитись. Вцілілі ковбаски їхніх тіл перескочили на сусідню колію.

Моя необачність врятувала їх та приголубила як двох сирот. Неприпустимо. Я не можу закрити на це очі.

- Це ще не кінець, - сказав я. - Це пауза.

Гора розлючених спецназівців розчавила мене своїми надрами.