12 стадія

Мій батько був комсомольцем, носив шарф з портретом Леніна та чотири рукавиці з чорними кільцями навколо вказівного пальця. Точив торшери на херсонському комбінаті під наглядом самого Петра Яцика Конгламеренка.

Він виховував мене саме так, як тоді було прийнято - спиною та закритим ротом. Матір бив тільки по п'ятницям, чому ми з братом були раді. Але... він виховав мене чесним та відкритим. Я бачу світ таким, який він є, весь його бруд та химерність. Я вдячний своєму батьку за відвертість у байдужості.

А мій синок нічого так і не зрозумів. Він дивиться на реальність через ілюзії. Не може відрізнити черевик від ступні всередині нього. Я згодую Алінія його ж собакам. Не залишу навіть кісток. Це не жорстоко, це соромно, але я готовий взяти на себе цей сором.

Я знову опустив голову на туфлі. Шнурки ще цілі. Доведеться зав'язати їх на горлі сина. От би зараз згадати мічманські часи у флоті. Які ж там були найкращі вузли? Все з голови повилітало.

Я терпіти не можу насильство, але коли залишаю за спиною живі помилки, то розумію, що вони ще вдарять ножами. Не можна з ними миритися, навіть якщо гидко їх вирізати.

- Так що, батьку, поїдеш ти сухарі на батареях сушити біля параші, - посміхнувся син.

Конвоїр дав мені по ребрах та відвів назад в камеру. Рука в нього як кувалда із совдепу. Човгав в калошах, бо бюджетні гроші пішли на Rolex керівництву. Цей клоун не розуміє, що віддано служить не начальникам, а їхнім годинникам та костюмам.

Штовхнув мене ногою в спину. Я впав біля своєї дружини та колишнього друга. По їхніх печених обличчях було видно одне - з ними розмовляла паяльна лампа. Я знаю її мову, сам її вивчив, коли служив на флоті.

Нічого, я поставлю всіх цих негідників на коліна. Треба лише знайти правильне знаряддя для цього ремесла.

- Ну що, ти заспокоївся нарешті? - спитав Франко.

Моя злість на нього тільки росла. Він так нахабно прикидався незрадником, що це викликало шторм в моїх скронях. Кров приливала до лиця з усього тіла, навіть п'яти охололи.

- Одумайся, ми за ґратами через тебе, - додала Мадам Катастрофа.

- Так і є. Але це не важливо, - сказав я. - Важливо покінчити з усім цим. От і все.

- Що ти верзеш?

Вони граються в жертв. Думають, що можуть заплутати мій гострий розум. Я працював муляром на будівництві Новокодацької церкви, бригадир тоді говорив точно такими ж інтонаціями. Жадав від мене покори. Але моя спина гнеться тільки від запалення попереку.

В першу чергу потрібно вибратись із заточення. Я озирнувся: ґрати міцні, хоч і варились ПТУ'шниками; вікно зачинене щільно, зі зворотнього боку завалене мішками з піском; вентиляція засорилась дохлими щурами, тирсою та бичками. Що ж, доведеться виходити через вхід.

Я витяг з вентиляційної шахти дерев'яну стружку та виліпив відмичку. Трималась погано, але потрібно було зробити всього один оберт в замку. Забив її в гніздо, тепер треба зробити важіль, щоб прокрутити серцевину. Це вже задачка із зірочкою, але не для мене.

Коли ми грузили граніт в кар'єрі, серед нас працювало четверо ведмежатників. Кожен відсидів років по п'ятнадцять за зломи та проникнення. Естонці, колишні кадрові офіцери та культуристи. Вони навчили мене багатьом навичкам, поки не повмирали від цинги.

Я запхав три пальці слідом за відмичкою - це метод Ковалича, тут потрібна концентрація. Потім облизав скобу замка, щоб змазати проходимість - це метод Едісона. І нарешті, обернувся, сівши на коліна та викрутив суглоб руки на 120 градусів, відносно сонячного положення - метод Харитона.

Замок відкрився. Це був фінал для них всіх. Мене тепер ніщо не зупине.