11 стадія

Везли нас в багажнику. Повідбивали нирки, забрали телефони та гаманці. Крізь щілину замку просочувався запах горілої гуми впереміш із соляркою. Насправді, ці поліцейські не злодії. Вони лише заробляють гроші та статус, щоб бути як їхні покровителі в малинових піджаках.

Тут все дуже просто. Немає ніякої змови. У людей авторитети - це бажання отримати квартиру з масажним підігрівом дивану. Вони служать речам і самі стають як речі. Я розумію їх, бо я такий самий.

Сумно лише, що так і не вдалось покарати Франка і всіх, хто слав мені листи з погрозами. За цим стоїть явно якась інша мотивація, окрім чорної ікри на свіжому хлібові із мараканського борошна.

Поліцейська машина підстрибувала навіть на дрібних камінцях. Видно, золоті прожилки в протекторах коліс давали про себе знати. Копи поскладали на наші спини свої вонючі рушниці, я вимазав куртку об мастило. Схоже, затвор M4 – WAC-47 пролазив мені за комір, це було неприємно.

Звідки в них така зброя? Схоже купці шовкового шляху стали добрішими до різноманітної хунти. Тепер кожна гнида буде ходити як майор міліції Переяслава в 2003 році.

Я маю змиритись із цим становищем, але не виходить. "Богдан" рветься із мене. Видно, скоро забрудняться мої руки настільки сильно, що їх не вийде відмити навіть порошком Vanish в розчині натрію хлориду і калію бульбінату.

Автівка зупинилась біля райвідділу. Нарешті. Нас витягли як мішки з крупою та ще потоптались по спинах. Мені навіть тричі плюнули в обличчя. Десь збоку пролунав брудний анекдот про матір азербайджанця. Мені не сподобалось.

Закинули в камеру та замкнули на навісний замок Casio з хромованими кромками. Я сидів опустивши голову та дивився на драні туфлі, крізь які вже просвічувались мої заморені пальці.

Кажуть Югославський Джиґіт вже прибув у відділок. За вікном було видно його новеньку Lamborghini Huracan 2025. Крізь решітку просочився стійкий запах Dior, який нагадував продану совість та компенсацію відсутньої ерекції.

- Павло Кулакенко? - спитав конвоїр, розмахуючи ключами.

Я неохоче підняв голову.

- Це я.

- Тебе викликає начальник. Хоче поспілкуватись.

Спочатку я не зрозумів, з якого це дива, але потім все стало ясно. Я цього зовсім не чекав і навіть не думав про це. Я забув так багато речей, що в мене з голови вилетіло, що в мене до цього була сім'я.

Начальником поліції райвідділу байстрюкової громади Югославським Джиґітом був мій старший син - Аліній Кулакенко. Я не бачив його так давно, що в моїй пам'яті він вже став схожий на подертий котами матрац.

Він виявився худим як вішалка. Руки тремтіли, тримаючи пачку цигарок і чашку кави. Я згадав, яким він був в дитинстві - битий ременем. А тепер... дорослий чоловік зі своїм власним чесно заробленим багажем ганьби.

- Я все одно не вип'ю цю чашку, батьку, - заговорив він. - В мене сказ, вже почалась гідрофобія, тому я не можу пити ніяку рідину.

Не знаю, що казати в такі моменти. Потрібно проявити батьківську любов, напевно.

- Як так вийшло? - спитав я.

- В мене чотирнадцять доберманів. Хороші собаки, але я зекономив на прививках, тепер мені залишилось жити десь тиждень з гаком.

- Це погано.

- Ну таке, не дуже. Я просто хочу засадити в тюрягу якомога більше людей перед смертю. На моїй могилі буде написано, що я герой батьківщини.

Ось вони, сліди маргінального виховання. Сліди мого виховання. Потрібно було менше пити бояришник і більше думати про спадкоємців. Тепер я дивлюсь як клумба моїх рішень заросла бур'янами.

Треба завалити свого сина, щоб його безумство угомонилось. Потім я помстюсь Франку.