10 стадія

Можливо... мені б навіть хотілося, щоб вони вистрілили. Можливо, я стояв і чекав поки автоматні черги перетворять мене на алюмінієве сито "Веселка". Якщо бути відвертим, це виграшна угода. Вони платять мені смертю, а я зникаю та перестаю їм усім шкодити.

В їхній реальності я - жорстокий псих та вбивця. Я помилка для них, невдале дитя грішного суспільства. Мої дії пустили метастази в імунітет держави, тому антитіла в погонах мають зупинити мене.

Копи-макрофаги готові поглинути інфекцію у вигляді мене, щоб повернути ілюзію здоров'я в мертвий світ. Вони не розуміють, що трупів не лікують. Ця реальність настільки ж дієздатна, як паралізований інвалід.

- Що вам потрібно? - спитав я.

- Давай хабаря, - сказав поліцейський. - Або лягай на підлогу і йди у в'язницю. В тебе є два вибори.

Я демонстративно пошурував долонями в кишенях. Там нічого не було, окрім трьох кульків з-під оселедця.

- Мені нічим вам заплатити, - чесно відповів я.

- Значить, на зону поїдеш.

- І за які ж це такі злочини?

- Не знаю. Ми придумаємо.

За спиною гойдався мій друг Франко Бен-Гур. Їм було байдуже на нього. Якщо чесно, то і на мене байдуже також. І на Мадам Катастрофу. Скоріше за все, вони посадять у в'язницю усіх нас трьох. Тому що скоро новорічні свята, а премії самі себе не випишуть.

- Може ви вже одягнете на мого чоловіка наручники? - обурилась Мадам Катастрофа.

Поліцейський радісно кивнув.

- Так, одразу після того як одягнемо їх на вас.

- Що?!

Два кулака рознесли моїй дружині щелепу. Це карма за те, що здала мене. Вона повірила системі, яка виростила її безправною собачкою. Не варто за неї вступатись, але як вихований джентльмен, я маю захистити дружину.

Я підійшов до них, готовий вчинити щось не дуже чемне. Щось на кшталт випускання мізків на стіну. Але... ці чолов'яги виявились міцнішими, ніж мені здалось одразу. Схоже, що все-таки вчились в казармах, а не просто нарощували жир за гроші своїх батьків-депутатів.

Мене звалили на підлогу п'ятьма міцними ляпасами. В очах все блистіло, ніби я навис над зварювальним апаратом. З потрісканої маківки кров полилась в мої грубі вуха. Це приклади гвинтівок громили мою потилицю.

Поруч лягла моя дружина. Наручники зціпили руки за її спиною.

- Що ж ви таке робите?! Це беззаконня! - кричала вона.

- Мені насрати, - прямо сказав коп. - Я голосував за Порошенка.

Потім вони зняли зі стелі Франка Бен-Гура та також вдягли його в наручники. Нас всіх заарештували, бо ми виявились дуже зручною здобиччю. Приблизно чогось такого я і чекав. Ми дуже розм'якли, роздобріли усі. Нам потрібно було завжди бути жорстокішими. Менше йти на компроміси. А тепер ми стали черговим комбікормом для свиноферми, якій підкорились.

Всіх трьох нас повезли у поліцейський відділок клопівницького району, байстрюкової громади. Там не було опалення, стояло всього дві буржуйки та старий генератор часів Андропова. Гроші всі пішли на віллу для місцевого начальничка по прізвиську Югославський Джиґіт. Я чув про нього багато історій, жодна з них не була смішною чи цікавою.

Дивлячись на побиту дружину, я думав про ту холодну камеру, в яку мене посадять. Про її тефлонові ґрати з грубими зварювальними швами. Про баланду та щурів. Про туберкульоз, який йшов у комплекті зі шконкою.

Як не дивно, мене все-таки вполювали. Просто... не ті, та зовсім не там.