7 стадія

Якість заміжжя міряється рівнем приниження, на яке готові піти люди одне заради одного. Я не часто принижувався перед своєю Мадам Катастрофою, але цього разу моя ганьба дійшла до свого піку у вакуумі. Мене побили як цуценя. Я не чекав такого лютого спротиву.

Здається, моє обличчя прийняло форму кулака Аркадія Заруби. Але я не міг це перевірити, бо очі закотились всередину черепа. Прийшовши у свідомість, я розглядав рельєф свого хворого мозку - блискучий, маслянистий та байдужий. Невже це і є я? Невже ця масса рафінованого смальцю "Злагода" зараз відтворює мою свідомість?

Встати було неможливо. Здається, той бородатий бегемот намотав мої ноги на колінвал своєї розібраної ВАЗ-2104. Винахідливий, я таке поважаю. Але не тоді, коли ця кмітливість йде на каліцтво мене.

Тут в Одесі різні люди бувають: і африканські торговці з топазними амулетами на шовкових шароварах, і кримінальні авторитети із футбольної ліги 1973 "Кубань", і придністровські реакціоністи-дисиденти. Але не часто зустрінеш такого майстерного ворога. Він навіть не знав, навіщо я прийшов - одразу влупив як свині на забій.

- Я добра людина, - почувся голос Аркадія. - Я ціную етику, мораль та піклування про життя нашого суспільства.

Я силою виштовхнув свій язик з горла назад до рота. Це повинно допомогти мені вести розмову.

- Добрі люди не б'ють з порогу і не катують своїх сусідів шумом, - заговорив я.

Аркадій сів десь поруч, я не бачив. Але скрип його сідниць був достатньо потужним, щоб розчавити грудну клітину. Мені неймовірно пощастило, що він не сів на мене.

- Ти погана людина, - сказав він. - Я це одразу зрозумів, щойно почув характер твого стуку по своїх дверях. Добрі люди так не стукають: зухвало, різко, зі специфічним хіп-хоп ритмом південного Мемфісу. В тобі немає добра і мене це одразу вивело із себе.

- Ти відправляєш мені листи з погрозами кілька років поспіль! Я прийшов мститись!

- Що ти таке верзеш? Я нічого нікому не відправляв. Я на пенсії вже двадцять років. Найбільший мій гріх - це брехня про те, що я веган.

З ним було складно розмовляти. Я не міг вловити хід його думок. Як власне... і він мій. Це була катастрофічна комунікація. Дуже нагадувало з'єднання телеграфного кабелю в Атлантичному океані між Америкою та Британією.

- Я так розумію... - сумно сказав я, - що ми не знайдемо спільної мови. Доведеться тебе вбити.

Аркадій засміявся.

- Ні, це мені доведеться тебе вбити.

- Ні, це мені доведеться тебе вбити, - і я засміявся.

- Готуйся до смерті.

- Краще ти готуйся до смерті.

Ми сміялось і погрожували одне одному не розуміючи кожен до кінця, що взагалі тут відбувалось. Лише одне було очевидно обом - живим із цього гаражу вийде лише один.

Я з розмолоченою головою та викрученими ногами знаходився в програшній позиції. В рукавах жодного козиря, але це не важливо, бо я завжди був шулером. Правила існують не для мене, а для наївних ідіотів, які вірять в космос, динозаврів, привидів, екстрасенсів та закони фізики.

Я просунувся вперед. Мене було не зупинити. Аркадій кинувся в бій як дикий гусак. Його кулаки загорілись від тертя об повітря, перетворюючись на дві м'ясні комети. Ось тут він і прорахувався. Заруба надто захопився швидкістю удару, але забув, що його тіло не сталеве. Руки миттєво згоріли по самі плечі.

Ось тут і настав мій час. Діставшись рукою всліпу до салону автівки, я завів двигун. Треба було перетерпіти біль. Мене почало намотувати на колінвал. На реакцію залишалось менше 0.1 секунди. Я вчепився вцілілими зубами за обпечені плечі Заруби і потягнув його за собою намотуватись на вал за компанію.

Мене врятувало те, що я ще був молодим. Тіло швидко загоюється. А от Аркадій... його радикуліт став епітафією на могилі. Старого засмоктало всередину двигуна, а я викотився назовні. І вижив.

Насправді, у мене в голові було багато ідей, як його здолати, але я обрав найбільш реалістичну. Це допомогло мені завершити помсту. Тепер полювання точно припинилося.