6 стадія

Пошуки привели мене до цілі. Я точно знав, хто насправді стояв за тими листами. Аркадій Заруба - старий боцман, який вже двадцять років на пенсії. Їсть сире м'ясо, але на публіку називає себе веганом. Два з половиною метри зростом, при м'язовій масі в сто двадцять кілограмів.

Це циклопічний бичара, на якого навіть дивитись страшно. Очі, як два чорних цвяха, проколювали людей металевим поглядом. Борода-проволока хрустіла на шиї. Скрипучий голос нагадував радянський сервант. З його дому вічно доносились звуки розривання зубами м'яса. Коли він ковтав, його кадик гепав по підборіддю наче кувалда. Цей дзвін глушив людей навколо. Всі його сусіди давно оглухли.

Але час його майже сплив. Я покараю його за те, що він проліз в моє життя. Я не чекав його тут і не просив про це. З мене завжди був поганий вчитель, але доведеться дати суворий урок цьому діду.

В пенсійному фонді я дізнався, що чиновники обдурюють Аркадія та забирають всю його пенсію на нові вілли. Що ж, яким би мудаком він не був, ніхто не заслужив на таке глузування. Я злюсь, коли бачу зло і сам стаю злим. Кляті бюрократи повинні приготуватись до землі.

Цього ж вечора, я сидів з ними за столом в одному одеському ресторані під назвою "Сльози мічмана" та обговорював обкрадання пенсій. Розмова була спокійною. Нам подавали омарів, лобстерів та фуагра. Всі ці страви куплялись виключно за корумповані гроші.

- От знаєш, Павло, - сказав один із чиновників, - пенсіонери ж... вони як стара солома в сараї. Згнивають та займають місце. Розводять щурів та плісняву. Це сміття, від якого треба регулярно позбавлятись. От ми і позбавляємось від них. Це благородно. Кожен раз, коли стара баба лягає в труну, комусь стає легше дихати, бо більше не треба витрачати на неї податки.

- Цікава теорія, - кивнув я.

Через дві години тіла корупціонерів пролазили в дробилку для дерева. Кривава стружка заливала стіни самим відвертим візерунком в моєму житті. Наче сам Мікеланджело спустився з небес, щоб націдити кишками нову Сикстинську капелу. Це було прекрасно.

Тільки після цього я нарешті вирішив завітати до Заруби. Якщо чесно, трішки трусились руки. Все-таки цей бугай роками мене переслідував. До нього просто так не підступишся. Тут потрібна підготовка.

Я випив 0.5 львівського та закусив чебуреком - стало трішки легше. Поки мій шлунок працював, мозок міг зосередитись на помсті. План був простий - зустрітись із Аркадієм та знищити його. Як я завжди це роблю. Без засудження та зайвих балачок, лише результат.

Щойно моя нога ступила на його вулицю, я завмер. Сусіди валялись прямо посеред проїжджої частини та кричали, закривши долонями вуха. Вони оглухли уже давно, але не могли встати. Звуки кадика Заруби були надто гучними для цих тендітних істот, котрих суспільство називало платниками податків.

На щастя, я перестрахувався. Мої вуха захищали ватяні пробки з домішками смоли з різьбою 0.03 міліметри на зовнішній стороні.

Я встав на поріг будинку Аркадія та сміливо постукав. Те, що було далі... складно відтворити не те що в пам'яті, а навіть у живій свідомості. Заруба також мене постукав. Скальп злетів з моєї черепушки зі швидкістю звука. Шевелюра вистрелила повітрям, перетнувши звуковий бар'єр.

Мене жбурнуло на дерево. Стара шовковиця переломилась навпіл щойно я її торкнувся. Порвались улюблені штани Adidas з червоною стрічкою та зображенням Мустафи Ататюрка. Міць цього огрядного мужичари була на рівні із дикої стихією.

Я втратив свідомість.