5 стадія

В дитинстві часто хворів на грип. Любив двох своїх собак, поки не виздихали від чумки. Вони хворіли і я хворів. Тільки я ще доживаю своє грішне буття, а від них навіть кісток не залишилось. Я не пам'ятаю вже, як вони виглядали.

Батько тоді казав, нових подарує. Не подарував. Спився, скурився та зліг з гепатитом. Матір носилася з ним, як із драним мішком, а життя з нього все сипалось і сипалось. Брехав мені, що видужає та стане аквалангістом. Через три місяці весною поховали.

Дядько тоді ще плюнув в його могилу, поки всі відвернулись. Прийшов в малиновому піджачку та посміювався з батькової смерті. Хтось казав, що він ще й туфлі шкіряні взяв, щоб станцювати на могилі, але засоромився. Може воно й на краще. Не любили вони одне одного.

Коротше, схема кип'ятильника: бронзовий корпус із чотирма пластмасовими ручками, два чорних крана, сором за минуле та два літра дистилята. Ось так воно все і виглядає. А коли ти думаєш, що дивишся на звичайний побутовий пристрій, то помиляєшся. Це ти сам і є.

На справді, я не хотів цього зовсім, але одружився на Мадам Катастрофі. Відгуляли весілля на Сицилії в оточенні дешевих аніматорів. Це виявилось необхідно для мого психічного здоров'я. Я потребував її підтримки і отримав її.

Листи про "полювання на мене" все ще надходили. Два роки надходили. Я знаходив їх: то в поштовому ящичку, то під килимком, то під подушкою, то з ручкою в долоні, пишучи текст на папері. Невідомі все ще жадали моєї смерті, а я так і не знайшов їх.

Це було настільки неправильно, що ночами я часто не міг спати. Крутився у ліжку, розминаючи думки як пшеничне тісто. Мозок забруднився в цю муку під самий гіпоталамус.

- Гадаєш, вони все ще полюють на тебе? - спитала моя дружина, Мадам Катастрофа.

- Вони часто нагадують про це. Я вірю їм.

- Але ж ти навіть їх не бачив ні разу.

Вона не могла зрозуміти мої побоювання.

- Розумієш, я бачу сліди їхнього полювання щодня. Рушниці лежать в собачих кублах, сітки розвішані в супермаркетах, капкани стоять в поліклініках. Я просто не попадаюсь їм. От і все.

Дружина обійняла мене як контужений удав - тісно, але не насмерть. Її піклування було нестабільним, але дуже важливим для мене. Я харчувався ним щодня, щоб набратись сил для боротьби з полюванням.

По суботам зачинявся в коморі та проводив кримінологічну експертизу. Я навчився їй, читаючи газети "Вечірнє Дніпро", коли мені було шістнадцять років. Занурюватись у сліди злочину завжди було цікаво. Приховані докази оголювались, як груди в найкращій порнографії. Це був справжній еротизм дедукції.

Розслідування показало мені, що листи відправляв якийсь дуже огрядний чоловік, можливо, моряк у відставці. Боцманський почерк видавав його з головою. Кремезна рука грубо гуляла по паперу і це було видно. Та ще й написано все було чорнилами із восьминога. За цим точно стояв хтось із флоту.

Я закурив цигарку та вивергнув дим у вікно. Тютюн шкварчав у моїх пальцях - це була пісня підтримки. Я готовий був би їй підспівувати, але так і не вивчив справжню мову цигарок. І на тому вдячний.

Мисливці скоро будуть в моїх лапах. Тоді й подивимось, хто міцніший. Конденсат налип на вікнах. Місяць облизав моє зухвале обличчя.