4 стадія

Мені здається, в житті є тільки три по-справжньому цінних речі: коньяк, свіжі труси та цілісність електрокомунікацій. Коли місто п'яне, чисте та світиться - значить ми живемо правильно. Все інше - безглузда лірика.

Якось працював на місячній вахті, на нафтовій свердловині зварювальником. Був там один доходяга, Степан. Діабетик без руки. Казав:"Мені похер на все, роблю, що хочу". Через тиждень помер. Він думав, що життя - це якийсь жарт і комедія. І частково це так і було. Просто сміються тут з тебе, коли час твій приходить до кінця. До того самого безглуздого кінця, до якого ти сам себе привів, йдучи в теплих гумових Crocs вздовж вечірнього пляжу.

Але я ще не помер, а життя вже з мене сміється. Усвідомлювати це, як лити за комір свинець. Невже мене хочуть натовкти носом в мою самозакоханість? Я кохався з собою лише раз у підлітковому віці, і це було помилкою. Тепер я прагматик.

Потрібно знайти тих жартівників, що шлють мені ці гидкі листи. Я вислинив шкіряні рукавички, накинув на плечі туге дідове пальто. Скільки клопів воно пережило, доведеться йому пережити ще й мене.

Вітер шершаво вилизував вулицю як старий кіт. Сволоти їздили на роботи, витрачаючи час на заробіток грошей, які зіллють на чергове сміття. Це не критика капіталізму, це я просто встав не з тої ноги. Я був злий. Зуби скреготіли, висікаючи іскри.

У нас на слобожанщині це називали бруксизмом, але я називаю це Богданом. Бо коли зі мною ставався Богдан, мене неможливо було зупинити. Цей день буде NASCAR чемпіонатом, в якому моя бричка забере золотий кубок.

Молода жінка з червоним волоссям підпалила цигарку, дивлячись мені прямо в очі. Дала мені ляпаса димом. Запах житомирського тютюна завжди бодрив мене, але цього разу все було навпаки - я ледь не впав. Я зустрів цю мадам на тролейбусній зупинці під час осіннього граду. Вона точно щось знала, це читалось по її зморшкам на лобі.

- І що тобі від мене потрібно, Павло? - її питання нанизало мене на себе, як на шампур.

- Правда. Я женусь за нею.

- Мені правда невідома. Як і всі жінки, я вмію тільки брехати та розбивати серця.

Крижаний піт застиг у мене на скронях. В її словах не було ніякого сенсу.

- Тобто... якщо ти брешеш, то твоїй слова, що ти завжди брешеш... це також брехня, - задумливо сказав я. - Такі слова звучать аномально оманливо.

Загадкова жіноча натура шматувала мене як свинячий фарш всередині радянської м'ясорубки. Мадам Катастрофа - так я її прозвав. Вона ще нічого не зробила, а моє життя вже руйнувалось.

- Ти хочеш від мене того, що я не можу тобі дати, - сказала вона.

- Мені шлють дивні листи. Я не можу їх проігнорувати.

Катастрофа кивнула, червоне волосся вислизнуло із плечей.

- Ігнорування - це базова людська функція, - зітхнула вона. - Їй вчать нас батьки, коли пиячать, залишаючи нас на одинці в колясках.

- Це не той випадок.

- А який це випадок?

- Інший.

- Тоді я не можу тобі допомогти.

Тролейбус зупинився. Електроконтакти виплюнули яскраву іскристу дугу. Мене засліпило. Тільки не було ясно, що саме: агресивне сяйво, чи мій гнів, чи мій розпач, чи катаракта? Було зрозуміло тільки те, що я не наблизився до своєї цілі.