1 стадія

Не можна терпіти удари від долі. Ніколи. Я не терплю. Я завжди тримаю своє життя в руках. Не боюсь нікого. Ні комуністів, ні дворових собак, ні сніжні опади в тихий травневий вечір.

Пам'ятаю, сидів якось з одним бурим сталіністом під Полтавою, років сорок тому. Пика в нього була як цинкове відро. Він одразу мені не сподобався. Було в ньому щось одночасно і від Христа, і від австралопітека. Кучерявий як сталева стружка.

Ми тоді сперечались про необхідність планової економіки в Руанді та про життя кубинських іммігрантів на Запоріжжі. Крепко я тоді його відгепав. Кулак вибухнув як граната. З тих пір, я ні з ким не церемонився.

В паспорті написано, що мене звуть Павло Кулакенко, але я іноді забуваю це ім'я. До мене рідко по ньому звертаються. Частіше знають мене як Пана Володимира, або Стругача, або Чорного Тесляра, або Гориловича. Я не проти. Я можу бути ким завгодно. Рукастий, працював на заводі, в офісі, на баржі мічманом, в колл-центрах.

Зараз зазвичай п'ю по вихідним, а по будням заробляю гроші на ставках в казино. Це чудовий спосіб заробити, якщо в тебе клепку зірвало та випарувалася совість. Я був таким і не бачив у цьому проблеми.

Ми ж усі як макаки живемо. Тільки шерсті менше, а дерева в нас бетонні. Прокидаємось, кидаємось гімнами і лягаємо спати. Хто більше накидав - той міцніше спить. Я також колись щедро гімнами своїми кидався, поки геморой не заробив. Потім мої апетити зменшились.

В барі мене зустрів альбінос-албанець на ім'я Франко Бен-Гур. Кажуть, було в нього козацьке походження по прадідовій лінії, коли той воював на Кавказі з гімалайцями. За це я його любив. А ще за міцний характер.

- От знаєш, Павло, - заговорив він, зачерпнувши келих пшеничного пива "Орловські стайні", - дружина мене більше не любе. Ходе до якогось бугая-міністра закордонних справ. А він багатий, в нього бентлі з сивою позолотою.

- Не треба тобі такі стосунки, Франко, - сказав чесно я. - Вони будуть колоти тебе наче іржаві цвяхи.

- Але я не можу її покинути. Я живу в її домі. В нас три стіни виходять на моє робоче місце. Це дуже зручно, а ще я залежний від запаху її чорнявих намастилених стегон.

Я не міг його переконати. Це як кувати залізо кулаком, лише руки розтовчеш. Мій погляд провалився крізь стійку. Висмоктався в могилу спогадів.

Колись я також був одружений. Три дружини. Одна жила на заощадження від батьків у Борщагівці з дитиною-вундеркіндом(не моєю), а інші дві... я їх вже не пам'ятаю. Одна коротка як солом'яний тюк, а інша ходила в тюрму до батька. В нас всі так живуть, горби відрощують ні за що, а натомість отримують інсульти в подарунок. Держава гризе нас щодня, а ми на ній, як блохи на собаці - смокчемо, смокчемо та вмираємо.

Наступного дня програв останні гроші в казино. Коротше кажучи, заробіток тут нестабільний. Як і всюди. На заводі було так само - гнешся за станком, а зарплату дають крупою. Всі 90-ті жували дерть із цукром.

А потім мені надіслали листа. "На вас полюють," - було написано прямо і, можливо, чесно. Я не боявся. Я був радий.