Частина 5: Жертва для мертвої землі

Світло від розбитого екрана смартфона ледь животіло, вихоплюючи з густого мороку лише фрагменти жахіття: бліде, вимазане в глині обличчя Олесі, холодний металевий блиск іржавого серпа в її руці та безперервний, зміїний рух товстезних коренів на задньому тлі.

Марко втиснувся спиною в живу стіну, відчуваючи крізь тонку тканину роздертої куртки горбки людських кісток, вплетених у деревину. Він не міг повірити в те, що чув. Його мозок, вихований на міській логіці, смартфонах та швидкісному інтернеті, відмовлявся обробляти цю первісну, жорстоку математику виживання. Дівчина, яку він ще кілька годин тому хотів героїчно врятувати з лап сектантів, тепер стояла перед ним як його власний кат.

— Олесю, послухай себе... — голос Марка тремтів, зриваючись на хрипкий шепіт. Він виставив перед собою вільну руку в захисному жесті, тоді як іншою судорожно стискав телефон, чий заряд танув на очах. 
— Це ж божевілля. Вони промили тобі мізки. Цей твій дід, ця Мокрина... Вони змусили тебе повірити, що вбивство людини може щось вирішити!

Олеся не кліпала. Її погляд був порожнім і водночас неймовірно важким. Вона повільно зробила крок уперед. Ґрунт під її ногами, просочений чорним слизом, мерзенно чавкнув.

— Ти нічого не розумієш, міський, — її голос лунав монотонно, ніби вона читала завчений напам'ять вирок. 
— Це не божевілля. Це договір. Договір, який був укладений ще до того, як на картах з'явився твій Київ. Коли наші предки прийшли в ці гори, вони знайшли тут не порожній ліс. Вони знайшли Його. Голод не має форми, він не має тіла в нашому розумінні. Він — це сама земля. Хвора, чорна пухлина глибоко під корінням. Він пив життя з усього, що ступало на цю землю. Тварини падали мертвими, птахи падали на льоту, діти народжувалися мертвими, висотаними ще в утробі.

Вона зробила ще один повільний крок. Марко відчув, як ззаду, з-поміж ребер муміфікованого мерця, виповз тонкий, як дріт, пагін і почав обмацувати його шию. Хлопець різко сіпнувся вбік, ледь не впустивши телефон.

— Щоб вижити, перші старійшини уклали угоду, — продовжувала Олеся, не звертаючи уваги на панічні рухи хлопця. Вона підняла серп на рівень своїх грудей. Вістря інструмента було вкрите засохлою бурою кіркою — слідами незліченних поколінь, які пускали собі кров заради цього божевільного культу. 

— Вони зрозуміли, що Голод не можна вбити. Його можна лише приспати. Закоркувати. Як діжку з гнилим вином.

— І для цього потрібен був камінь? — вигукнув Марко, відступаючи вздовж стіни. Йому потрібен був час. Він гарячково шукав очима хоч якусь шпарину в сплетінні коренів, хоч якийсь натяк на тунель, яким можна було б прорватися. 

— Звичайний чортів шмат граніту?!

Олеся раптом зупинилася. Її губи скривилися в моторошній, болісній посмішці, яка зовсім не пасувала її юному обличчю.

— Це не був граніт, Марку. Камінь, який ти розбив своїм молотком... ти бачив, що сочилося з його тріщин? Ти думаєш, це була смола? Ні. Це була кров. Стара, згущена кров. Першим Каменем був живий чоловік. Найсильніший воїн із роду засновників. Вони привели його сюди, в це саме черево. Вони обмотали його терновим вінцем, пустили йому кров, щоб привабити Голод. А коли коріння обплело його, коли воно почало його жерти... старійшини залили його живою, киплячою деревною смолою, змішаною з могильною землею і закляттями. Вони замурували його живцем разом із тим корінням, що в нього вп'ялося.

Марко відчув, як до горла підкочує гаряча нудота. Уява миттєво намалювала цю картину: жива людина, замкнена в кам'яному коконі зі смоли, відчуває, як монстр століттями повільно смокче з неї життя крапля за краплею.

— Він став Печаткою. Він став нескінченним джерелом їжі, закритим у непробивній шкаралупі, — шепотіла дівчина, і в її очах тепер блищали сльози. 

— Але навіть Камінь має свій строк. Раз на покоління він висихав. Голод починав ворушитися. Тому ми... ми, молода кров села, мали спускатися на Чорну Поляну в ніч Безмісяччя. Ми плели вінець. Ми віддавали свою кров, щоб підживлювати Печатку зовні. Щоб той, хто всередині Каменя, міг тримати Голод і далі. Ми всі були його донорами. Ми страждали, щоб інші жили.

Вона підняла свої понівечені руки. Грубі ганчірки на них були наскрізь просочені свіжою кров'ю.

— А ти... ти прийшов зі свого чистого, світлого світу. Ти нічого не спитав. Ти вирішив, що ти найрозумніший. Ти вдарив по Каменю. Ти розбив шкаралупу. Той, хто був усередині... він розсипався на прах за одну секунду. І тепер Голод не просто прокинувся. Він вільний. Він розлючений.

Зал здригнувся. Цього разу поштовх був настільки сильним, що Марко ледь втримався на ногах. Зі стелі посипалися великі грудки сирої землі та чорні краплі слизу. Звук серцебиття 

— Бух... Бух... Бух... — прискорився, перетворюючись на суцільний, низькочастотний гул, від якого вібрували внутрішні органи.

Величезні, товсті коріння в центрі печери почали звиватися, як клубок велетенських змій у шлюбний період. Вони розширювалися, тягнучись на всі боки, шукаючи вихід на поверхню, до села.

— Я маю зробити нову Печатку, — Олеся перехопила серп обома руками. Її голос зірвався на крик, перекриваючи гул підземелля. 

— Твоя кров чужа, міська, але її багато! Голод візьме тебе! Я мушу тебе згодувати йому, а потім... потім я знайду смолу! Я замурую тебе, як замурували Першого!

Вона кинулася на нього.

У ній не було ні грації, ні бойових навичок. Лише сліпий, тваринний відчай загнаного в кут фанатика. Серп зі свистом розітнув сперте повітря там, де ще секунду тому була шия Марка. Хлопець встиг присісти, відчувши, як іржаве лезо черкнуло по коміру куртки.

— Олесю, стій! — він відштовхнувся від стіни з кістками і кинувся вбік, спотикаючись об м'яке, пульсуюче коріння під ногами. Телефон у його руці описував дикі дуги світла, висвітлюючи то спотворене обличчя дівчини, то жахливі трофеї в стінах.

Вона розвернулася і знову стрибнула на нього, як дика кішка. Цього разу Марко не встиг ухилитися повністю. Він рефлекторно виставив ліву руку блокуючи удар. Лезо серпа врізалося йому в передпліччя. Гострий, пекучий біль пронизав м'язи до самої кістки. Марко закричав, але не відсмикнув руку. Замість цього він, керований чистим адреналіном, зробив крок назустріч, схопив Олесю за зап'ястя тієї руки, що тримала зброю, і з силою штовхнув її всім корпусом.