Частина 4: Черево Землі

Падіння не було стрімким, і саме це лякало найбільше.

Якби земля просто розверзлася під ногами, поглинувши його в безодню, Марко, можливо, знепритомнів би від шоку. Але те, що відбувалося, нагадувало радше процес повільного, садистського ковтання. Невидиме, попелясто-сіре коріння, що мертвою петлею стягнуло його праву щиколотку, тягнуло хлопця вниз не просто крізь порожнечу, а крізь щільний, спресований століттями ґрунт.

Він не падав — його протягували крізь сиру землю, розриваючи її його ж тілом.

Звук, з яким він занурювався в безодню, був огидним: це було вологе чавкання гнилої глини, тріск переламаного дрібного коріння і шурхіт каміння, що дряпало його куртку. Марко інстинктивно заплющив очі і щосили стиснув щелепи, але земля все одно набивалася всюди. Холодний, вологий ґрунт забивався в ніздрі, перекриваючи кисень, хрустів на зубах дрібним піском, дряпав повіки.

Він намагався кричати, бити вільними руками по тому, що тягнуло його в темряву, але простір навколо миттєво звузився. Земля стиснула його зусібіч, немов гігантський лещата. Клаустрофобія, про існування якої він навіть не підозрював у своєму просторому київському житті, вдарила в мозок панічною атакою. Грудна клітка марно намагалася розширитися, щоб вдихнути, але на неї тиснули тонни сирої породи. Одяг тріщав. Гострі уламки сланцю та граніту розпорювали цупку тканину джинсів, залишаючи на стегнах глибокі, пекучі борозни, з яких одразу починала сочитися кров, змішуючись із брудом.

— Бух... Бух... Бух...

Цей звук більше не лунав десь ззовні чи з-під підлоги. Тепер він вібрував прямо в його власних кістках. Серцебіння того, що прокинулося під розбитим Каменем, синхронізувалося з хаотичним, божевільним пульсом самого Марка.

Коріння на нозі різко смикнуло його вбік, змінюючи траєкторію. Хлопець відчув, як його плече з моторошним хрускотом врізалося в якийсь підземний валун. Біль спалахнув білим вогнем, затьмаривши свідомість на кілька секунд. Коли він знову зміг хоч якось аналізувати ситуацію, тиск землі раптово зник.

Він випав у порожнечу.

Марко летів у абсолютній темряві лише кілька миттєвостей, перш ніж з розмаху впасти на щось м'яке, пружне і неймовірно холодне. Удар вибив із нього залишки повітря. Він перекотився на спину, хапаючи ротом повітря, судомно кашляючи і випльовуючи грудки землі та слину, що мала чіткий металевий присмак крові.

Петля на щиколотці розтиснулася. Коріння, виконавши свою функцію доставщика, з тихим, зміїним шурхотом відповзло кудись у непроглядний морок.

Хлопець лежав нерухомо, намагаючись зрозуміти, чи він досі живий. Плече пульсувало глухим, тягучим болем — здається, вивих або сильний забій. Права нога нила від того місця, де в шкіру вп'ялися гачки-шипи. Все тіло боліло, ніби його пропустили через м'ясорубку, але він міг ворушити пальцями. Він був цілий.

— Я живий... — хрипко прошепотів Марко. Його голос у цьому підземному просторі прозвучав мертво і глухо, без жодної луни. Ніби сам простір поглинав звук.

Потрібно було світло. Інстинкт самозбереження, що на якийсь час вимкнувся на Чорній Поляні під впливом адреналіну та юнацької гордині, повернувся з подвоєною силою. Марко обережно поплескав себе по кишенях порваної куртки. Його тактичний ліхтарик залишився там, нагорі, біля уламків Каменя. Але телефон...

Він намацав у внутрішній кишені знайомий прямокутник. Витягнув його тремтячими, збитими в кров пальцями. Екран був покритий павутиною дрібних тріщин від удару об валун, але коли він натиснув кнопку живлення — дисплей спалахнув блідим, синюватим світлом. Батарея показувала 12%. Жодної поділки мережі, звісно. Навіть екстреного виклику. Тут, під товщею карпатської землі, він був відрізаний від усього людства.

Він увімкнув функцію ліхтарика на телефоні. Слабкий промінь діода тремтів у його руці, прорізаючи абсолютну темряву.

Те, що він побачив, змусило його забути про біль у плечі. Забути про те, як дихати.

Він очікував побачити земляну печеру, кам'яний грот зі сталактитами або залишки якоїсь старої шахти. Але те, що оточувало його, не мало нічого спільного з мертвою породою. Він знаходився всередині гігантського, органічного кокона.

Стіни, підлога і склепіння цього величезного підземного залу були повністю утворені сплетінням коріння. Воно не було схоже на звичайне коріння дерев — тонке і сухе. Це були велетенські, завтовшки з людський тулуб, жили. Вони пульсували. Темно-коричнева, майже чорна кора на них нагадувала загрубілу, хвору шкіру, покриту слизом і набряклими венами, по яких безперервно, в такт тому самому підземному Бух... Бух..., перекочувалася густа смоляниста рідина.

Повітря тут було неймовірно важким, наповненим концентрованим запахом гниття, прілої деревини та мускусу. Воно було густим, немов теплий желатин, і дихати ним було огидно.

Марко повільно піднявся на ноги. Кожен рух віддавався болем, але жах гнав його вперед. Він поводив телефоном з боку в бік.

Коріння не просто покривало стіни — воно створювало складну, багатоярусну структуру, що нагадувала нутрощі велетенського звіра. Згори звисали товсті пагони, з яких повільно крапав чорний дьоготь. Звук крапель розбивав тишу, створюючи химерний, аритмічний акомпанемент до серцебиття Голоду.

Раптом промінь світла вихопив з темряви дещо інше. Деталь, яка змусила Марка відсахнутися так різко, що він ледь не впав знову.

Вплетена прямо в товстезний вузол коріння, приблизно на рівні його очей, знаходилася... людська рука.

Вона не висіла окремо. Вона буквально проростала з дерева. Попелясто-сіра кора плавно переходила в висохлу, муміфіковану людську шкіру. Пальці руки були неприродно витягнуті, скрючені в жесті вічного болю, а нігті давно почорніли й відшарувалися.

Марко, задихаючись від накочення нудоти, зробив крок назад і направив світло трохи правіше.

Там була ще одна. А трохи нижче — грудна клітка, ребра якої були розсунуті товстим пагоном, що проростав прямо крізь них. Світло затремтіло в руці хлопця, висвітлюючи все нові й нові фрагменти. Стіни цього кокона були братською могилою. Десятки, можливо, сотні людських тіл були вплетені в цю моторошну архітектуру.