Частина 3: Хибна логіка рятівника

Кроки баби Мокрини в сінях лунали так лунко й важко, ніби вона ступала не в старих, стоптаних капцях, а в підкованих залізом солдатських чоботях. Марко лежав на своєму вузькому ліжку, втупившись у потріскану побілку на стелі, й намагався дихати так тихо, щоб навіть пилинки в повітрі не ворухнулися. Здавалося, що крізь товсту, пористу цегляну стіну старої печі бабка може почути, як шалено б'ється його серце, як пульсує кров у скронях.

Рипнули розсохлі двері. Пролунав глухий брязкіт металевого відра об дерев’яну лаву. Потім — сухий, шерехтливий звук: Мокрина перебирала свої трави. До кімнати Марка крізь щілини просочився нудотно-солодкий, дурманний запах сушеного багна і чогось іще, що нагадувало запах старої, застояної крові.

Хлопець міцно заплющив очі, намагаючись відновити в пам'яті кожну лінію малюнка зі старого шкіряного зошита. Чорний камінь. Вівтар. «Якщо Камінь розіб'ється, ланцюги спадуть».

Ця коротка, рубана фраза стала для нього маяком у морі божевілля, в яке він раптово занурився. Усе стало на свої місця, вишикувалося в чітку, зрозумілу схему. Десь там, в іншому житті, на рідному Подолі, зараз гули літні тераси, віяв теплий вітер із Дніпра, пахло дорогою кавою та асфальтом, а люди жили за законами логіки. А тут, у цій чорній карпатській дірі, панував середньовічний морок. Ніякої містики. Ніяких монстрів за вікном, що дихають у шибку. Тільки люди. Злі, здичавілі, неосвічені люди, які століттями живуть у тваринному страху перед вигаданим «Голодом» і калічать власних дітей, аби задобрити ліс.

Олеся була не просто жертвою — вона була живою заручницею їхніх хворих, архаїчних вірувань. І він, Марко, не мав права просто втекти. Якщо він утече і приведе поліцію — це займе щонайменше добу, а то й дві. За цей час місцеві фанатики, зрозумівши, що їхню таємницю розкрито, можуть просто вбити дівчину, сховавши тіло в якомусь яру.

— Діяти треба сьогодні вночі, — ледь чутно, самими губами прошепотів Марко в жорстку подушку, набиту якимось сіном. Його кулаки стиснулися так, що нігті вп'ялися в долоні.

До самого вечора він не виходив зі своєї комірчини, переконливо імітуючи жорстоку мігрень від «отруєного» місцевого повітря. Мокрина не наполягала. Вона лише раз прочинила низькі двері, мовчки поставила на край столу надщерблений глиняний кухоль із гірким, мутним відваром і так само мовчки вийшла. Біля її ніг безшумною тінню прослизнув величезний чорно-білий кіт. Марко раніше його не помічав. Тварина сіла на порозі, обгорнувши лапи пухнастим хвостом, і втупилася у хлопця некліпаючим, ненормально осмисленим жовтим поглядом, ніби читала всі його плани. Марко здригнувся, дочекався, поки двері зачиняться, і вилив рідину в широку щілину між мохнатими дошками підлоги. Він більше не збирався їсти чи пити будь-що в цьому проклятому домі.

Коли сонце почало хилитися до заходу, заливаючи кімнату густим, криваво-червоним світлом, хлопець почав збиратися. Його міський рюкзак, до цього наповнений марними гаджетами, тепер перетворився на тактичний інвентар. Він виклав важкий ноутбук, зарядки, непотрібний одяг. Залишив лише потужний світлодіодний ліхтарик, повністю заряджений повербанк, похідну аптечку (він не знав, що саме може статися, але закривавлені руки Олесі стояли перед очима) і складений швейцарський ніж. Але цього було замало для руйнування вівтаря.

Йому потрібен був інструмент. Щось важке, металеве, здатне трощити.

Близько восьмої вечора, коли село традиційно занурилося у пітьму без електрики, Марко вийшов на кухню. Баба Мокрина сиділа біля невеликої гасової лампи. Її зморшкувате обличчя в химерному коливанні полум'я здавалося мертвою маскою. Вона плела чергову безлику ляльку з грубих сірих ниток. Її сухі пальці рухалися з моторошною, машинною швидкістю, затягуючи тугі вузли там, де в нормальної ляльки мало бути обличчя. Чорно-білий кіт сидів на столі поруч із нею і монотонно вилизував лапу.

— Голова пройшла? — каркнула стара, не відриваючи погляду від своєї моторошної роботи. Її голос нагадав скрип сухого гілля на вітрі.

— Трохи краще. Я хотів набрати води на ніч, — Марко з усіх сил намагався тримати голос рівним, хоча горло звело спазмом. Він боком, намагаючись не робити різких рухів, пройшов повз неї до темних сіней.

Там, серед павутиння, мішків із сіллю та різного сільського мотлоху, він ще вдень запримітив інструмент. Це був старий, але надзвичайно міцний ковальський молоток із довгою, затертою до блиску дерев'яною ручкою і масивним залізним бойком, схожим на невелику кувалду. Злодійкувато озирнувшись на жовтуватий квадрат світла з кухні, Марко схопив молоток. Дерево було неприємно холодним. Він швидко засунув його за пояс джинсів на спині, прикривши довгою темною футболкою. Важкий метал холодив шкіру на попереку, тягнув штани донизу, але це відчуття реальної зброї додало йому крижаної впевненості. Тепер він міг зламати їхні хворобливі «кайдани».

Повернувшись до кімнати, Марко безшумно зачинив за собою двері на металеву клямку.

Час потягнувся нестерпно, болісно повільно. Він сидів на краю ліжка в абсолютній темряві, вслухаючись у звуки старого будинку, що ніби дихав, стогнав під поривами нічного вітру. Десь о десятій вечора він почув, як Мокрина важко піднялася, підійшла до вхідних дверей і з брязкотом, що відлунив у животі, засунула масивний залізний засув. Потім її кроки стихли за стіною.

Настала тиша. Густа, важка, наче товща води на дні океану. Вона тиснула на барабанні перетинки.

Одинадцята. Дванадцята. Перша ночі. Марко чекав на той самий низький гул і моторошний хоровий спів. Якщо ці сектанти знову зберуться на своїй Чорній Поляні для ритуалу, їхні голоси самі стануть для нього ниткою Аріадни в цьому мертвому лісі.

І ліс не змусив на себе чекати.

Близько другої ночі підлога під ногами хлопця почала ледь помітно вібрувати. Бух... Бух... Бух...Повільний, розмірений ритм, від якого почали нити коріння зубів. Це було схоже на биття величезного, старого серця, заритого глибоко під фундаментом будинку. За мить крізь дрібні щілини у віконній рамі просочився той самий протяжний, надривний спів. Сьогодні він звучав інакше: у ньому було менше відчаю і більше якоїсь сліпої, хворобливої покори. Марко уявив порізані, вкриті шрамами руки Олесі, що сплітають кривавий терен у темряві, і вся його нерішучість згоріла без сліду.