Частина 2: Тіні при денному світлі

Ранок увірвався в кімнату не співом пташок, а різким, сліпучим променем сонця, який пробився крізь щілину між лляною фіранкою та віконною рамою. Промінь вдарив Марку просто в очі. Хлопець застогнав, відчуваючи, як затерпла шия — він так і заснув на підлозі, притиснувшись спиною до холодної пічної цегли, обхопивши коліна руками.

Марко повільно розплющив очі і кліпнув, звикаючи до світла. Кімната виглядала абсолютно нормально. Залита сонячним промінням, вона втратила свою містичну глибину і перетворилася на звичайну, трохи занедбану сільську комірчину. Пил ліниво кружляв у смузі світла. Соляна доріжка на підвіконні здавалася просто безглуздою забаганкою старої жінки, а іржаві голки в рамі — смішним пережитком минулого.

Він піднявся, розминаючи затерплі м'язи, і підійшов до вікна. Відсунув фіранку. За склом не було жодних монстрів, жодного гнилого коріння чи сірої пульсуючої шкіри. Лише город, за яким стіною стояв старий смерековий ліс. Дерева похитувалися під легким ранковим вітерцем.

«Сонний параліч, — впевнено і вголос промовив Марко, відчуваючи, як камінь падає з душі. — Звичайнісінький сонний параліч від стресу. Плюс гіпоксія від цього важкого гірського повітря. А співали місцеві підлітки. Це ж гори, акустика тут дивна, звуки спотворюються. Телефон вирубився через перепад температур. Усе логічно».

Він дістав з кишені чорний прямокутник смартфона, підключив його до повербанка і з полегшенням видихнув, коли на екрані засвітився значок зарядки. Усе можна пояснити. Немає ніякої магії. Він — сучасний хлопець, який розуміється на алгоритмах і психології, а не затурканий селянин з вісімнадцятого століття.

На кухні вже пахло трав'яним чаєм і печеною картоплею. Баба Мокрина стояла спиною до нього, біля груби. Її чорна хустка була пов'язана так само туго, як і вчора.

— Прокинувся, — констатувала вона, не обертаючись. — Вмивальник надворі. Вода вмить зніме дуроту з голови. Снідай, а потім підеш до криниці, принесеш свіжої води. Відра в сінях.

Марко хотів був огризнутися, сказати, що він їй не безкоштовна робоча сила, але згадав свій нічний страх і вирішив, що краще вийти на свіже повітря, до сонця.

Вмившись крижаною водою, яка дійсно прогнала залишки нічної паніки, Марко підхопив два важких оцинкованих відра і вийшов за ворота.

При денному світлі Чорнокоріння виглядало не стільки страшно, скільки депресивно. Сонце заливало єдину вулицю, але його світло ніби не могло прогріти цю землю. Хати здавалися ще більш перекошеними. Ляльки-мотанки над дверима сусідів вітер тріпав як звичайне брудне ганчір'я. Кілька місцевих жителів, яких Марко зустрів дорогою, були мовчазними і похмурими. Вони дивилися на нього з-під лоба, не вітаючись, наче він був хворобою, що забрела в їхнє село. Жодного смартфона в руках. Жодної супутникової тарілки на дахах. Ніби час тут справді зупинився.

Громадська криниця знаходилася на іншому кінці села, там, де вулиця робила різкий поворот і майже впиралася в густий підлісок. Підходячи ближче, Марко почув тихий плескіт води і звук, схожий на шкрябання металу по каменю.

Біля зрубу криниці стояла дівчина.

Марко сповільнив крок. Вона була приблизно його віку. Довге, темне волосся недбалою хвилею спадало на спину, перехоплене якоюсь стрічкою. На ній була довга, з грубого льону сукня з довгими рукавами — дивний вибір для спекотного липневого ранку. Дівчина старанно відтирала піском і водою якесь старе, почорніле металеве лезо, схоже на серп.

Вона підняла голову, коли почула брязкіт його відер.

У Марка перехопило подих. Вона не була схожа на дівчат з його школи, які витрачали години на макіяж і фільтри в Instagram. Її шкіра була блідою, майже прозорою, а риси обличчя — тонкими і гострими. Але найбільше вражали очі. Великі, темні, вони ховали в собі таку глибину втоми і якогось приреченого смутку, що Марку раптом захотілося відвести погляд.

— Е-е... Привіт, — він спробував розтягнути губи у своїй фірмовій, розслабленій усмішці, яка зазвичай безвідмовно працювала в місті. Брязкаючи відрами, він підійшов до криниці. 

— Я Марко. Онук Мокрини. Відбуваю тут каторгу за любов до інтернету. А ти місцева?

Дівчина не відповіла на усмішку. Вона швидко сховала серп у складках своєї сукні і зробила крок назад, притискаючись спиною до дерев'яного зрубу. Вона дивилася на нього не як на хлопця, а як на привида. Або як на катастрофу, що неминуче наближається.

— Ти з міста, — її голос був тихим, злегка хриплуватим, але напрочуд мелодійним.

— Бінго. З самого Києва. А ти, напевно, Олеся? — він назвав перше популярне українське ім'я, яке спало на думку, намагаючись зняти напругу.

Дівчина здригнулася, її очі розширилися.

— Звідки ти знаєш моє ім'я? — прошепотіла вона, нервово змикаючи пальці. Марко помітив, що рукави її сукні злегка задерлися, і на тонких зап'ястях мигнули бліді, перехрещені шрами. Багато шрамів. Серце хлопця неприємно тьохкнуло. Це не були випадкові подряпини.

— Вгадав, чесне слово! Просто пальцем у небо, — він підняв руки в примирливому жесті. Вся його міська самовпевненість почала випаровуватися під її поглядом. 

— Послухай, я не хотів тебе налякати. Я просто... намагаюся знайти тут хоч когось нормального. Бо моя бабка і ці ляльки без ротів на хатах зводять мене з розуму. А ще вночі хтось співав у лісі. Ви що тут, секта якась чи фольклорний гурток?

Олеся різко подалася вперед. Вона озирнулася на порожню вулицю, потім глянула на ліс, і її обличчя спотворив справжній, неприхований жах.

— Замовкни, — прошипіла вона, несподівано міцно хапаючи його за руку. Її пальці були крижаними. 

— Ніколи, чуєш, ніколи не жартуй про це вголос. Особливо при денному світлі, коли Вони можуть слухати через ворон.

Марко хотів відсмикнути руку, сказати їй, що вона теж з'їхала з глузду, але її відчай передався йому.

— Тобі не варто було сюди приїжджати, Марку, — її очі наповнилися сльозами, які вона відчайдушно намагалася стримати. 

— Твоя мати зробила жахливу помилку, відправивши тебе до Мокрини. Ти чужинець. Твоя кров не пов'язана клятвою. Ти не розумієш, що тут відбувається.