Розділ 1: Мертва зона

Старий, проіржавілий «ПАЗик» надсадно хрипів, долаючи черговий крутий підйом. Здавалося, що з кожним кілометром углиб Карпатських гір повітря ставало густішим, а дорога — вужчою, ніби сам ліс намагався вичавити непроханого металевого гостя назад у цивілізацію.

Шістнадцятирічний Марко притулився лобом до брудного скла. Його злегка нудило — чи то від запаху дешевого бензину та пилу, чи то від усвідомлення власної безвиході. Київ із його неоновими вивісками, кав'ярнями на кожному кроці та, головне, безперебійним гігабітним інтернетом лишився десь в іншому всесвіті.

Він опустив погляд на екран смартфона. Значок 4G вже давно змінився на жалюгідну літеру «Е», а тепер і вона почала блимати, наче серцебиття вмираючого.

— Давай же, ну… — пробурмотів Марко, піднімаючи телефон вище над головою, намагаючись зловити хоч якусь мережу, щоб відправити останнє повідомлення в чат.

«Мене заслали в пекло. Якщо не вийду на зв'язок за тиждень — вважайте мене мертвим», — цей текст так і залишився висіти з іконкою годинника. Позначка мережі блимнула востаннє і зникла остаточно. Екран показав суворе: «Немає зв'язку».

— Приїхали, — хрипко кинув водій, різко вдаривши по гальмах. Автобус чхнув сизим димом і завмер.

Марко підхопив свій важкий рюкзак, у якому лежали два повербанки (тепер абсолютно марні) і ноутбук, та попрямував до виходу. Коли металеві двері зі скрипом відчинилися, на хлопця дихнуло вогким холодом. Хоча стояв кінець липня, тут, у тіні вікових смерек, повітря було важким і пробирало до кісток.

Село, куди мати відправила його на примусовий «цифровий детокс» до баби Мокрини, називалося Чорнокоріння. І ця назва ідеально йому пасувала.

Марко ступив на потріскану землю і озирнувся. Тут не було звичного сільського галасу: ані гавкоту собак, ані кудкудакання курей, ані звуків телевізора з відкритих вікон. Тиша стояла така густа, що, здавалося, її можна було різати ножем.

Обабіч єдиної побитої ґрунтової дороги тулилися старі, потемнілі від часу дерев'яні хати з маленькими, сліпими віконцями. Вони здавалися врослими в землю, ніби гриби-паразити на корінні гігантського лісу, що нависав над селом з усіх боків. Смереки тут були аномально високими, їхні нижні гілки спліталися, утворюючи суцільну чорну стіну, через яку майже не пробивалося сонячне світло.

Біля найближчого двору стояв літній чоловік у вицвілій сорочці. Він спирався на дерев'яні вила і невідривно дивився на Марка. У його погляді не було ні цікавості, ні привітності, притаманної жителям провінції до приїжджих. Його очі були порожніми, настороженими і якимись... виснаженими.

Марко пересмикнув плечима, намагаючись скинути з себе липке відчуття чужого погляду.

— Клас. Просто ідеально, — саркастично прошепотів він сам до себе.

Автобус за його спиною заревів і почав повільно розвертатися, залишаючи хлопця сам на сам із цим забутим богом і людьми місцем. Десь удалині, з боку темної стіни лісу, хруснула гілка. Звук був занадто важким для звичайної тварини. Марко інстинктивно стиснув у кишені марний шматок пластику та скла, який ще годину тому був його вікном у світ, і повільно рушив вулицею, шукаючи будинок своєї бабки. Хлопець йшов головною вулицею, намагаючись звірятися з офлайн-картою, яка завантажилася лише наполовину. Будинок під номером 13 (звісно, який же ще) знаходився майже на самому краю села, там, де людські городи безцеремонно поглиналися чорним лісом. Чим ближче він підходив до дерев, тим важче ставало дихати — повітря здавалося густим, мов кисіль.

Хата баби Мокрини виявилася ще старішою за інші. Почорніле дерево, низький дах, вкритий клаптями вологого моху. Але увагу Марка привернуло інше. Над дверним одвірком, на віконницях і навіть на хвіртці висіли пучки якихось сухих колючих гілок. Схоже на терен. А поміж ними вітер розгойдував дивні обереги.

Марко підійшов ближче до паркану і здригнувся. Це були ляльки-мотанки. Але зовсім не ті яскраві сувеніри, які продають туристам на Андріївському узвозі. Зроблені з брудного, сірого льону, вони не мали облич. Замість традиційного солярного хреста з кольорових ниток, їхні голови перетинали грубі чорні шви. А там, де мав би бути рот, тканина була стягнута вузлом і прошита так туго, ніби ці ляльки кричали від болю, а хтось змусив їх замовкнути.

— Що за кріпота... — прошепотів хлопець, дістаючи телефон, щоб сфотографувати це божевілля. Камера чомусь ніяк не могла сфокусуватися на ляльці, зображення розмивалося.

Рипнули вхідні двері. На порозі з'явилася висока, кістлява жінка. Вона зовсім не скидалася на типову бабусю, що пече пиріжки та чекає на онуків. На ній була довга темна спідниця і глуха кофта, незважаючи на літо. Сиве волосся було туго зібране під чорну хустку. Очі — глибоко посаджені, вицвілі, але в них ховалася сталева, пронизлива жорсткість.

— Знайшов дорогу, значить, — її голос був скрипучим і сухим, як старе дерево. Ні тобі «онучку», ні «як доїхав».

— Доброго дня. Так, знайшов. У вас тут... атмосферно, 

— Марко спробував усміхнутися, але голос зрадницьки сів. 

— А Wi-Fi пароль не підкажете? Жартую. Хоча б зв'язок тут десь ловить?

Баба Мокрина повільно спустилася з ґанку. Від неї пахло полином, вогкою землею і чимось ледь вловимим, солодкувато-гнилісним.

— Твої цяцьки тут сліпі й глухі, міський. І слава Богу, — відрізала вона, зупинившись за крок від нього. 

— Менше бачитимеш — міцніше спатимеш. Заходь у хату, не стій на порозі. Пороги — межа тонка, не треба на ній топтатися.

Марко закотив очі, але слухняно переступив через високий дерев'яний поріг. Усередині було напівтемно. Єдиним джерелом світла були вузькі вікна, завішені щільними фіранками. Важке, настояне на травах повітря вдарило в ніздрі. По кутках, у тінях, висіли ті ж самі моторошні безроті ляльки. Тиша в хаті стояла така, що Марко чув, як гуде кров у його власних вухах.

— Кімната твоя за піччю, — Мокрина вказала вузлуватим пальцем на низькі двері. 

— Речі кинь там. Їстимеш, що дам, і тоді, коли дам. І запам'ятай одне правило, хлопче. Одне-єдине, щоб ти дожив до кінця літа і повернувся до своєї нерозумної матері.