IV

— Диви, як символічно — ти і мотанка. Треба сфоткать, — товариш по-дружньому поплескав по плечі Мар’яна. 

Він усміхнувся і став поруч величезної ляльки-мотанки, що дивилася на гостей урочистості з висоти трьох з половиною метрів. Кремезний чоловік, широкий в плечах ледь сягав до пояса вбраної ляльки. Шрами на його тілі були надійно сховані під одягом і якби не особливі відмітки на його лиці, ніхто б і не знав, що він тоді так сильно постраждав у пожежі.

Кинувся у вогонь, почувши дитячий плач, схопив малого і передав медикам. Повернувся перевірити чи більш немає нікого, а тоді рухнула палаюча балка і причавила його своєю вагою. Витягли його колеги вже бездиханного і обгорілого. Та він цього вже не пам’ятає. Відключився майже миттєво, а прийшов до тями вже в лікарні, посеред білих стін, обплутаний дротами. Пів року провів у напівсні.

— Тебе наче богиня вогню вишила, — підбадьорювали побратими Мар’яна, коли він з жахом розглядав своє обличчя в дзеркалі. Покарбований опіками, він і справді виглядав як мотанка — рубці, мов хрестиком вишиті, вкривали його лице як хрестом — від чола до підборіддя і від вуха до вуха. Як очі заплющить, то й взагалі живим не здавався. Всі дивувалися, як вогонь не зачепив його очей.

— Кажуть, до мене по первах жінка якась в реанімацію приходила, — Мар’ян намагався усміхнутися для фото, але, кривився, коли натягувалися рубці. — А тоді перестала. 

— Може то була матір того малого, що ти з вогню виніс, — товариш знизав плечима і зробив ще кілька кадрів, — Ходімо, зараз тебе викликатимуть за нагородою.

Мар’ян з товаришем стояли перед Домом української культури в Житомирі, поряд з яким встановили найбільшу в Україні мотанку. Символ оберегу міста, поруч з культурним осередком, куди якраз впустили чорного кота, який тепер має оберігати Дім.

* * *

— Іванко, мені треба відійти на хвилин двадцять, — Соломія торкнулася її руки і вклала туди руку Люби, її доньки. — А ти дитино постій поки біля матері, бабі треба свого кота забрати.

Люба зиркнула на Соломію очима кольору стиглої пшениці, мотнула головою, бантики на волоссі гойднулися. Вона любила це відчуття, коли вони колихалися разом з пухнастими світлими хвостиками. 

Дівчинці нещодавно виповнилось п’ять, і вона дуже цим пишалася. Одягнена у яскраву сукенку з довгим рукавом, на ногах червоні черевички з бантиками. Певно не дуже зручні, зате страшенно красиві.

— Добре, ба. Тільки ти не довго, гаразд? — Люба міцно вхопилася за руку матері.

Іванна, вправно промацуючи ціпком дорогу до лавки, повела за собою доньку. Сіла на лавку під зеленим кленом і посадила малу на коліна.

Вони вже п’ять років живуть у Соломії. Ворожка примчала до пологового наступного після пологів дня. Сварила Іванну і бідкалася.

— Чого ж ти, дитино, зразу не сказала, що ти при надії, — обурювалася Соломія, заламуючи свої руки.

— Бо ви тоді б не взялися.

— Твоя правда, не взялася б, — зітхнула Соломія, — А тепер як мені з цим жити? Як спокутувати все? Як відіграти?

— Ніяк. Я ні про що не шкодую. Якби треба було, пішла б на це знову. Тільки…

Замовкла тоді Іванна на пів слові.

— Що?

— Тільки шкода, що доньки так і не побачила, — сльози забриніли на вицвілих очах Іванни, вона кліпнула кілька разів, проганяючи щем.

Відтоді Соломія забрала їх до себе. Шукала способи повернути зір жінці, але та щоразу відмовлялась.

— Якщо це нашкодить Мар’яну, я собі не пробачу, — вперто відказувала Іванна на кожну спробу ворожки допомогти, — Тоді все було дарма?

Звикла вже Іванна за п’ять років, пристосувалась до життя у темряві, навчилась давати собі раду в побуті. І зрідка просила Соломію запалити ту свічку на трохи, щоб воскресити в пам’яті Мар’янів образ. Трималася за нього як за нагадування, що все було не даремно.

— Люба, ти куди? — зойкнула Іванна, коли дівчинка зіскочила з колін.

— Мамо, там дядько, як лялька, — мала не могла приховати захвату в голосі.

— Такий гарний? — усміхнулась Іванна.

— Ні, такий самий, як лялька. Хочу роздивитись, — змовницьки стишила голос Люба.

Іванна тільки й встигла почути, як цокотять новенькі туфлі по брущатці.

— Стривай, — вона намагалась знайти дитину серед людей, що снували туди-сюди, промацуючи дорогу, прислухаючись, — Любо!

Раптово тілом пройшлась дрож. На спині виступив холодний піт. Іванна завмерла посеред гулу голосів. Серце відбивало незнайомий ритм, кров прилила до щік. У вухах чувся давно знайомий голос з колишнього життя. У темряві зблиснули іскри і розсипались беззвучним феєрверком. Вона завмерла.

— Ось моя мама, — Любин тоненький голосок повернув Іванну до реальності, — Я хотіла їй показати, що ви як лялька, але у неї хворі очі. Вона дивиться руками. Можна їй потрогати?

Іванна почула, як чоловік голосно глитнув. Вітер жбурнув в її лице теплий аромат його парфумів. Вона, здається, не дихала, бо чула як голосно гупає його серце, б’ється об ребра, вібрує. Відчувала тепло, що йшло від його тіла. Це він. Мар’ян.