ІІІ

— Давай, дівчинко. Ще трохи, — акушерка промокала холодний піт на лобі Іванни тонким рушником. Її волосся змокріло і збилося в кубло. Пологи почалися ще від ранку, а тепер у вікно на п’ятому поверсі заглядав повний місяць. Ні хмаринки на небі не було.

— Давай, ще потужся, отак, — Іванна дужче вхопилася руками за бильця акушерського крісла, стиснула пальцями поролонові поручні, аж шкіра на передпліччях напнулася. Бліді шрами, наче від опіків, вкривали ледь не все її тіло, оминувши своєю увагою лице, пальці на руках і живіт. Там шкіра була гладенька і рожева, як нова.

Перший шрам з’явився за тиждень після її останніх відвідин Мар’яна. Тоді Іванна відчула — їй боляче, значить йому легше. Вона терпіла, навіть раділа тому, що забирає його болі собі. Пішла було до лікарні, щоб переконатися в тому, та, ледь ступивши на поріг, згадала настанови Соломії. Так і заклякла на порозі, наче статуя.

— Це просто чудо якесь, — шепотілися медсестри на посту, — Ти бачила того чоловіка з тридцятої. Його тіло почало гоїтися.

— А та жінка більше не приходила? — запитала молода білявка, заправляючи пасмо за вухо.

— Ні. Дивно, еге ж? — коментувала старша, — Певно покинула його і живе своє краще життя. 

— Зневірилась мабуть, — молодша знизала плечима, — Та й хто б не зневірився, коли воно було видно — не жилець він.

— А як же віра в чудо? — гмикнула старша і почухала олівцем маківку, — Он люди роками ходять, моляться, оббивають пороги. А ця раз – і зникла, наче й не було її. А так ридала, так ридала…

— Байдуже, — усміхнулась Іванна сама до себе і вийшла з лікарні під пронизливий вітер і дрібний дощ. ЇЇ серце тріпотіло від радості, що все ж її старання не марні. Дитина в животі смикнула ніжкою. Теж раділа за тата.

Другий шрам розбудив грубим печінням наступного ранку, праве плече на очах вкривалося пухирями, які швидко перетворювалися на рубець. Нестерпний біль, який тривав хвилин десять від сили, розбавлявся тихою радістю — йому знову трішки легше. А вона, Іванна, потерпить. Аби коханому на користь.

Останній з’явився сьогодні вранці — за правим вухом пекло і набрякло, наче оси покусали. Іванна мимоволі торкнулася рукою свіжого рубця. Тіло прошило током, поперек занив. Знову перейми. «Ще трохи», — подумки заспокоювала себе Іванна словами акушерки.

Перед очами все пливло, наче ніч тонким серпанком закрила огляд. Місяць, здавалося, миготів – то яскраво спалахував круглою плямою перед очима, то ховався за білим серпанком, тьмяно ледь проглядався світлим колом в сірості мороку.

— Давай, іще разок потужся, — керувала акушерка, — Давай.

Родильна зала мерехтіла, видовжувалася і ставала прозорою. Іванна колихалась на м’яких хвилях, з усієї сили намагалась зібратися і зробити останній ривок.

— Будь тут, — акушерка нервово ляскала її по щоках, — Не відключайся. Не заплющуй очі.

У повітрі змішалися запахи поту, крові і металу. Легенькі ляпаси ледь тримали породіллю в свідомості, яка потихеньку згасала. Іванна міцно зажмурилась і зробила фінальне зусилля, з її горла вирвався рик, наче в пораненого звіра. Гострий біль пронизав очі, наче гострі голки вп’ялися зсередини.

Дитячий крик прорізав повітря, мов лезо.  Тіло стало легким, як пух.

— Все, все. Молодчинка, — хвалила її акушерка, важко дихаючи. — Вітаю, у тебе гарненька дівчинка.

— Покажіть її… — ворушила Іванна сухими губами. Вона з усієї сили розплющувала очі, та темрява не відступала. Тільки чорнота довкола і звуки. Шурхіт, плач дитини, гучні кроки, брязкіт дверей. До шкіри на грудях торкнулась тепла і волога плоть. Приємний тиск на груди і руки самі обхопили немовля, гладили по спині. Серце гупало у вухах, бухкало у скронях, віддавало в пальці, які тремтіли, торкаючись дитини.

— Зіниці не реагують на світло, — голос в темряві дрижав. Вона відчувала, як лікарі торкалися її повік, чула їхнє дихання біля свого обличчя і розгубленість у голосі. Чула, як б’ється серце маленького згортка, що лежав у неї на грудях, вологе плямкання маленького ротика у пошуках їжі.

Не чула хіба що гучний крик радості в сусідній будівлі районної лікарні. Але знала — Мар’ян знову починає жити.