ІІ

— Мар’яне, коханий мій, — солоні краплі зрошували його холодну руку,  яку Іванна притулила до своєї теплої щоки, — Моє життя, моя любов, моя доля.

Сльози котилися по її обличчю дрібними горошинами, скапували на лікарняне ліжко, на бинти, якими було обмотане ледь не все тіло чоловіка. Він не приходив до тями вже тиждень. 

Кардіомонітор видавав ритмічний писк, миготів різнокольоровими цифрами, обплутував тіло Мар’яна своїми трубками і дротами. В реанімаційній палаті стояла тиша, яку порушували тільки тихі схлипи Іванни і звуки монітора, що сповіщали про його тяжкий, але стабільний стан. 

У палаті стійкий запах антисептику змішувався з ароматом підгорілого волосся і плоті. Сімдесят відсотків тіла вкриті опіками третього ступеня. Лиця його не було видно під багряно-жовтуватими бинтами.

— Знову вона прийшла… — тихо лунало з-за прочинених дверей, — Щодня приходить, хоч лікарі сказали, що надії нуль… 

— Здається, він тримається за життя тільки завдяки її вірі, — медсестри перешіптувалися, та Іванна гнала геть тяжкі думки. Вона була ладна на все, аби він жив.

— Якби ж я могла помінятися з тобою, — шепотіла, гладила пальцями бинти, легко торкалася ребер у тому місці, де билося його серце.

Дістала мотанку з пазухи, стиснула її пальцями, провела великим пальцем по схрещеним ниткам на білці. На мить заплющила очі, все ще тримаючи його долоню у своїй.

Ховаю мотанку у тебе під бинтами,

Нехай скоріш загоюються рани.

Віддай мені частину свого болю.

Зберу його й розвію понад полем.

Життя його тримай у тілі цім,

Своє ж я тіло схрещую з твоїм.

Її голос, сповнений рішучості, не тремтів, лився тихо-тихо, але рівно. Лиш руки тремтіли і коліна дрижали дрібно. 

Іванна поцілувала його у чоло, ледь торкнувшись губами бинтів. Завмерла, відчувши шорсткість перев’язки. 

Поклала мотанку Мар’янові на сонячне сплетіння, де ребра сходилися разом. Обережно піднесла його руку до свого живота, приклала застиглі, наче воскові, пальці до своєї теплої шкіри. Живіт напнувся, ніби задерев’янів. Тоді колихнувся легенькою хвилькою, як би брижі пішли по поверхні. Маленький горбик, наче ковзнув під шкірою, полоскотав її зсередини. 

— Бувай, коханий. Не стрінемось ми більше. Я пам’ятатиму усе за нас обох… — її губи пересохли і ледь ворушилися в прощанні.

Грудка в горлі не давала вдихнути. Під лівою рукою, якою притискала мотанку до його грудей, свербіло і пекло. З її очей без упину лилися сльози, прокладаючи гарячі солоні доріжки по щоках, пощипували губи і котилися по підборіддю, ховалися за пазухою.

«Як ляльку він прийме — одразу йди. Не оглядайся і більше не приходь» — лунали в голові останні настанови Соломії.

— Як він її прийме?

— Побачиш. Ти знатимеш, чи стало йому краще, — луною віддавали у темному під’їзді її слова.

— Як?

— Ти знатимеш.

Іванна розплющила очі і підняла ліву долоню. Мотанки на місці не було, лиш багряна пляма на бинтах потемніла, де-не-де просочена болотяним відтінком.

Вона нарешті забрала його руку від живота, вклала її назад на ліжко і, погладивши вцілілий шмат шкіри на його руці великим пальцем, схлипнула. Розвернулася і вийшла з палати.

Двері тихо зачинилися за її спиною, тихо клацнули язичком замка. Лампи в лікарняному коридорі заблимали, ніздрів торкнувся запах хлорки і аміаку. Іванну знудило.