І

Іванна звірилася з папірцем, на якому чітко виведена адреса акуратним почерком. Соломія Таровська, вул. Панчішна, 13. Підвела погляд до похмурої пʼятиповерхівки, яка ховалася за перекошеним парканом і безлистим кленом, підніжжя якого було вкрите яскравими жовтими листками. Старі лавки зіяли струхлими через одну дошками. Двері в під’їзд лякали облущеною фарбою і ржавими завісами. Табличка на стіні будинку свідчила, що Іванна втрапила за адресою.

— Пані Соломіє, поможіть, — Іванна важко дихала, поки добралася до п’ятого поверху, — Я більше не знаю, до кого звернутися.

Разом з жінкою до квартири ворожки просочився затхлий запах під’їзду і котячої сечі.

— Що сталося, дитино? — Соломія, вбрана в червону хустку, сорочку, вишиту червоними і зеленими нитками на чорній тканині, і довгу чорну спідницю, пропустила жінку всередину квартири. Іванні на вигляд було не менше тридцяти, та для майже семидесятирічної Соломії вона видавалася дитиною.

— Мені потрібен потужний оберіг, — Іванна притискала до грудей маленьку ляльку-мотанку з відбіленої мішковини. — Ось, я сама сплела. 

— То він вже у тебе є, — Соломія зиркнула чорними очима з-під чорних брів і кутик її, нафарбованих червоним, губ з’їхав на один бік.

— Я хочу захистити коханого, треба сильний оберіг для нього, — в очах кольору стиглої пшениці зблиснули золотаві іскри, губи стиснулися в тонку лінію, — тільки не вмію як.

Соломія пильно вдивлялася в очі дівчини. Потім простягнула руку і торкнулася мотанки. Нитка, що перехрещувалася замість лиця ляльки, завібрувала. Тканина повіяла холодом.

— Сідай, — Соломія підштовхнула Іванну до дерев’яної лави обіч столу.

Іванна слухняно всілася, ляльку поклала на стіл. Соломія вимкнула світло, дістала банку з рисом, встромила туди товсту свічку з воску. Підпалила.

Гніт горів рівно, лиш зрідка висмикуючи з полум’я чорний стовбець кіптяви. Перша крапля талого воску скотилася свічкою і застигла, торкнувшись рису.

Соломія перетасувала колоду. Вмілі пальці ворожки перебирали карти, наче тугі струни. Свічка потріскувала і кидала теплі тіні на стіни, Іванку і Соломію.

— Не кажи його ім’я вголос, — наказувала ворожка, — тільки тримай образ в пам’яті.

Іванка стиснула рукою ляльку і кивнула. Полум’я свічки відбивалось в її очах, танцювало і занурювало в сутінки. Ось він, її Мар’ян. Чорнявий, високий, дужий і ніжний. Чорні очі зі смішинками вдивлялися крізь її очі в самісіньку душу. Тонкі вуста тягнулися за поцілунком. Руки торкалися її волосся, пальці розплітали косу.

Перша карта випала з колоди сама, вирвавшись із рук. «Вежа».

— Башта, — здригнулася Соломія, — Несподіваний удар. Небезпека і руйнування. Катастрофа.

Вона торкнулася колоди і дістала наступну карту. Тіло догори ногами, очі відкриті.

— Повішений, — хрипло мовила ворожка, її голос скрипів, як старі двері, — Відмова, жертва. Тінь. Життя між цим світом і тим. 

Наступна карта — «Місяць» 

— Два звіра по боках, — Соломія вдихнула повітря, — Невизначеність, страх, розмитість.

Іванна затамувала подих. Пальці стискали ляльку, впивалися у мішковину. Дихання повільне, серце ледве билось. Наступним випало «Колесо фортуни».

Соломія зіщулилась, глитнула голосно.

— Фортуна. З вежею разом руйнують старий порядок, перевертають плин життя.

Іванна втратила терплячість, її погляд рухався від карт, розкладених на столі до Соломії, від свічки, що здригалась полум’ям, до колоди в руках ворожки. Пальці на ляльці стискались дужче. З колоди випали одразу дві карти — «Закохані», перевернуті догори ногами і «Суд».

Полум’я свічки рвучко здійнялося догори, віск зашипів, затріщав і покотився дрібними краплями вздовж, застигаючи дорогою малими восковими вузликами.

— Ціна буде високою, — ворожка торкнулася карт, що рівним рядком лежали на столі, — Ти забереш собі його біль, розділиш його муки. І втратиш з ним зв'язок. Коли лялька спрацює. 

— Але це його врятує? — Іванна рішуче виставила підборіддя, — Якщо так, я готова.

— Він забуде тебе. Зовсім. — застерігала Соломія, ковзнувши поглядом у темряву за спиною Іванни. — Пам'ять повертається лиш через віддзеркалення любові. Якщо впізнає твої очі. І якщо любить тебе справді.

Тиша гулко повисла в повітрі, навіть серцебиття не порушило її тієї миті, наче життя стало на паузу.

— Але він житиме? — крапля холодного поту скотилася по її хребту, серце смикнулося і завмерло, в кінчиках пальців поколювало. Рука мимоволі вляглася на живіт. Він її забуде і не буде поруч. Проте він і так не з нею зараз. В реанімацію її пускають тільки раз на день, на десять хвилин.

 — Житиме. Лиш пам’ятай про ціну. Ти візьмеш собі частину його болю, і втратиш його самого. 

— Він геть мене забуде? — шепотіла Іванна, заплющивши очі. Намагалась утримати його образ в уяві, хапала подумки його за руки.

— Навіть не згадає, що ти колись була, — кивнула Соломія, торкнулася холодної руки Іванни, — Така ціна його життя.