частина пята

Рішення прийшло спонтанно. Коли він вже не може давати доручення оперативним працівникам, то ніхто не завадить йому самому опитати свідків.

— Додому? — запитав стажист, коли помітив, як Євген палить біля свого автомобіля. — А ти чого такий сумний?

— Відсторонив мене бос від справи.

— Та ти що! — Віталик засмутився. — І ти так це залишиш?

— Та ні, поїду зараз поговорю з людьми, — Євген дістав з кишені свою табличку. — Ну, якщо це не дасть результату, тоді вже заспокоюсь.

— Я з тобою! — очікувано озвався стажист.

Вони їхали від адреси до адреси.

— Казав тобі: треба між битовухою шукати! — бідкався Віталик щораз, як вони не знаходили сімейного насильства в життєписі зниклої людини.

— Купи краще енергетик, — огризався Євген. Він був упертим. Сам від себе не чекав.

Передостання адреса зустрічала їх баюрами перед стареньким парканом. У будиночку майже на окраїні міста жила старенька. Почувши, що Сокур і Віталик з поліції, жіночка стрепенулась і завела гостей до хати.

— Рік вже майже, як немає нашого діда, — розповідала вона старлею.

Але Євген її майже не слухав. У кімнаті, де вони опинились, було як у музеї — всі поверхні заставлені ляльками-мотанками. Різнокольорові, з вишивкою і мереживом, з чистими обличчями і замотаними червоними нитками навхрест, з намистом, бантиками...

— Ого у вас колекція! — висловив, не дуже ввічливо перебивши господиню, захват Віталик.

— Збираю вже років двадцять, — похвалилася жінка. — Я раніше в бібліотеці працювала. Там і захопилась народною творчістю. Тут у мене є ляльки з різних куточків України, є навіть з Кубані і Білорусі.

Сокур слухав і не вірив. Ну не могла ця старенька, схожа на кульбабку бабуся бути жорстоким убивцею-лялькарем.

— Потім вже хто знав про моє захоплення, то завжди привозили мені сувенір, як куди їздили. Ось ці три — це мені Славко наш привіз...

— Славко?

— Онучок наш, — пояснила бабця. — Ми його зі Свиридом виховували, після того як доньки нашої не стало.

— Ми можемо з ним поговорити?

— Так на роботі він, ветеринарна клініка «Два хвости». Славков нас найкращий ветлікар на все місто! Це Свирид наполіг, щоб хлопчик учився в сільгосптехнікумі...

— І що, бив його ваш Свирид часто? — поцікавився ніби й байдуже Євген. Відповідь він знав.

— Ну траплялося, — жінка озирнулась так, наче хотіла перевірити, чи, бува, не слухає її зниклий дід. — Свирид строгий був. Він і Людку нашу ганяв, щоб із хлопцями не водилась, та не вберіг. Принесла Люда в пелені, як люди кажуть. Але ми Славка прийняли всією душею, як не любити,адже своя кров! І виростили гарною людиною. Людку, правда, не врятувала я... втопилась вона, сердешна.

— Дякую, — старлей попрощався із жіночкою та покинув будинок.

— Це він? Він? — допитувався Віталик. — Глянь, як все сходиться! Дід його лупцював і дочку свою, видно, лупцював та в могилу і звів. От Славко підріс і помстився дідові. А потім його понесло!

Сокур палив. Було гірко-гірко на губах. І зовсім не від диму. Він ніби перекочував на язиці попіл чужих спалених надій. Долі, що були зламані, розтоптані, спаплюжені чужим уявленням про те, як «виростити людиною» дитину. Хіба можна робити з когось людину лайкою? Бійкою? Зламаними пальцями і ребрами?

— Дивно,Віталику, — прогріваючи двигун, роздумував Євген. — Вовчиця ростить вовченя, а кішка — кошеня. І виростають вони в них не їжаками і не гієнами. І не б’ють їх, не катують, змушуючи відчувати власну безпорадність і нікчемність. А люди лише прикривають свою ницу сутність шляхетними намірами...

— Ага, так і в книжці пишуть про агресорів, — погодився Віталик. — Вони ж кайфують від своєї влади. Адреналін виділяється.

— Краще б з парашутом стрибнули, дебіли! — Євген різко стартонув, ігноруючи вібрацію телефону в кишені. — Забий у навігаторі ту ветклініку.

Треба було знайти Славка, це зараз було єдиною і головною метою.

Онук зниклого безвісти Свирида не тікав і не ховався. Молодик був на своєму робочому місці. Років під тридцять, не більше. Спортивний. З розвинутою мускулатурою. Такому було нічого не варто скрутити людину і змусити перестати чинити опір.

— Дід мій зник рік десь тому, — сидячи за столом, спокійно пояснював Сокуру ветеринар. — Пішов у магазин по хліб і не повернувся.

— Ви теж йому вдячні? — роздивляючись на стіні дипломи і грамоти, запитав Сокур.

— За що? — у плавній мові співбесідника сталась павза.

— За те, що зробив з вас людину?

— Ви знущаєтесь? — брови В’ячеслава злетіли на лоба. — Дід називав мене не інакше як «вишкребок» чи «помилка природи». За кожну провину, яку він міг тільки придумати, я діставав ременя. Були дні, коли я сидів на одному хлібі і воді, бо стариганю так хотілось.

— Він і матір вашу бив?

— Бив! — кивнув ветлікар. — У той день, коли вона втопилась, він на ній живого місця не залишив. Мені зламав носа. Бабі вибив зуб. От мама і зламалась. Не витримала його знущань.

— І скільки вам було тоді років? — устряв Віталик. Дістав незадоволений погляд від Сокура.

— Сім.

Сокур потер очі. Спати хотілося дедалі більше. Все ж другу добу на ногах. Голова боліла. У скронях стукали маленькі молоточки. Хотілося закінчити все якнайшвидше.

— І ви діда вбили, — слідчий підійшов до Славка впритул. Навис над столом.

— Дід пішов по хліб, — чітко артикулюючи кожне слово, з притиском повторив ветлікар. — Пішов і не повернувся. Був у коричневих штанях, синій куртці і сірому светрі. Більше нічого не знаю.

— А це у вас що? — Євген помітив неповністю прикриту шухлядку і ривком висунув її.

На паперах лежала лялька-мотанка. Древня-древня, змотала з якогось лантуха, ниток, мотузки, з пожовтілим від часу обличчям.

— Мотанка, — всміхнувся Славко. — Бабуся моя колекціонує їх. Скажете, що не знаєте?

— Чому ж, бачили ми її колекцію, — старлей дістав із шухлядки ляльку. Тканина холодила злегка пальці, наче в шухлядці було прохолодніше, ніж у кабінеті. — А ця чому тут?