Частина четверта

Справа з архіву надійшла на диво швидко. Жовті аркуші зі злегка розпливчатим чорнилом, заповнені красивим, каліграфічним почерком, розповідали Євгену Сокуру історію, яку він і так вже знав.

З нового були чорно-білі фотокартки розстріляного Володимира Косякіна і його жертви. Євген вивчав фотокартки, порівнював характер ушкоджень. І не міг позбутися відчуття, що він випускає з уваги щось важливе.

— Я про маніяків читав, — поділився думками стажист.

Дали ж дурника на голову слідчому. Тепер слухай!

— Він скоро ще когось вб’є. У книзі пишуть, що, зробивши злочин раз, йому вже складно запинитися.

— Угу, — Сокур скривився. — Ще мені цього не вистачало.

— Але ж потім вони нахабніють так, що обов’язково проколюються! Тобто чим більше людей він вб’є, тим швидше ми його знайдемо!

— Віталю, ти придурок.

Телефон озвався вібрацією, і Євген відповів на виклик. Ставало зле від почутого.

— Збирайся, — кинув помічнику, піднімаючись із крісла. — Накаркав. Маємо ще одну «мотанку».

— Та ти шо! — Віталик скочив, ледь не стрибаючи від ентузіазму.

— Не «шо», а «хто», — огризнувся автоматично Сокур. — І якщо блювати будеш, то роби це не на місці злочину.

Новий труп знайшли все на тому ж будівництві. Здавалось,Віталик має рацію — маніяк знущається над поліцією. Робить десь свої лялечки і проносить туди, де їх неодмінно знайдуть. Вихваляється, так би мовити.

Цього разу вбитим виявився чоловік. Тридцять сім років, одружений, зник напередодні, повертаючись із нічної зміни.

В усьому іншому почерк простежувався дуже явно — вийняті нутрощі, намотані хрестом на голову, імітували ляльку-мотанку.

Начальник відділку репетував і лаявся. Євген забув про інші справи, роздивляючись безкінечно протоколи допиту і фотокартки.

Вирішив ще раз опитати сина першої загиблої. Мала бути ниточка, яка пов’язувала дві смерті. Принцип, за яким маніяк вибирав своїх жертв.

По дорозі заїхав до СМЕ.

Лев Петрович саме завершив розтин другої жертви.

— Ти дивись, як він любовно кишечки поскладав, — клацаючи мишкою на комп’ютері, показував фотокартки експерт.

Євгена від цієї картини кидало то в холод, то в жар. Здавалось би, до всього звик, а все одно неприємно.

— А зашито як гарно! — продовжував нахвалювати маніяка судовий експерт. — Явно тямиться чувак на швах.

— Він професіонал?

— Можливо, має до цього стосунок, — погодився патанатом.

У голові в слідчого застукали коліщата та шестерні. Треба опрацювати купу інформації — хірурги, працівники моргу. Всі потрапляли в коло підозрюваних. А експерт додав:

— Або просто натренувався він. Можливо, це не перші жертви.

— Як не перші? — Євген сторопів. — А де інші?

— Шукай. Знайдеш першого — знайдеш і маніяка.

— Ви жартуєте! — слідчий відвернувся, обдумуючи версію.

З’ясувати, що пов’язує Косякіна і наслідувача, знайти, з кого наслідувач почав свій шлях лялькаря. І це все в найкоротші терміни!

Євген їхав, по дорозі даючи вказівки стажисту. Перевірити місцеперебування всіх хірургів міста в момент смерті другої жертви. А потім Сокур просто здувся. Колосальна гора роботи, задана Віталику, очевидно, була марною. Скількох людей, що не закінчили навчальний заклад, але дістали там навики шити плоть, вони не зможуть відстежити?

Євген заїхав до Гришевича просто з упертості. Вже на під’їзді він був упевнений, що шукати треба серед зниклих безвісти. Тепер йому кожен із тих людей, що зник, здавався потенційною першою жертвою маніяка.

— Знайшли щось? — після привітань зі слідчим запитав син загиблої Тамари. — Чи знову приїхали мене підозрювати?

— Підозрювати — моя робота, — просто відповів старший лейтенант.

Олег Гришевич був напідпитку.

— У нас сороковини скоро, — запалюючи цигарку, пояснив він слідчому. Гірко усміхнувся. — Мати не любила, що я палив на кухні. Лаялась дуже. А тепер, бачте, нікому мене сварити. І яка б строга вона не була, — Гишевич збив попіл у раковину, — я все одно вдячний їй, що виростила мене. Вона зробила з мене людину.

— То мати ваша була строга?

— А що ви хочете — самій ростити пацана? — знову затягнувся димом Олег. — Літав я в неї як віник по хаті. Он, — простягнув руку з кривими пальцями. — Це вона мене дверми гепнула, зламала два пальці. Потім злякалась і не повезла в лікарню, воно так зрослось...

— Це випадково так вийшло? — Сокур дістав пачку цигарок, але не поспішав закурювати. Палити в приміщенні він не любив.

— Не випадково. Сусід нажалівся, що ми з пацанвою його погріб хотіли відчинити, от вона і покарала, щоб не тягнув руки до чужого!

— І часто мати вас так карала? — слідчий дістав цигарку. Відчуття, що ось-ось віднайдеться мотив, не полишало старлея.

— А вам що? — раптом стрепенувся Гришевич. — Думаєте, це я її від образи угрохав? Так я вам ще раз кажу, я маму любив! І вважаю, що вона чинила тоді правильно! Хтозна,куди б я скотився, якби не її жорсткі уроки!

Євген попрощався і вийшов. Дві речі, що об’єднували смерть Косякіної на Сумщині і Гришаєвої тут, Сокур вже виокремив. Невиправдана жорстокість до дітей. Залишалось поговорити з вдовою Павленка, останнього із загиблих, щоб підтвердити свої спостереження.

Та жінки не було вдома. Телефоном сказала, що готується до поховання, тож Євген просто вирішив пройтися по сусідах.

— Крики в них постійні, — підтверджуючи попередню версію, розповідала сусідка поверхом нижче від Павленків. — Він кричав як несамовитий. На жінку, на дочку. Грюкіт. І головне — все вночі. Все вночі. Як тільки люди спати полягають, так Юрик свій концерт і розпочинає. Скандальний дуже був чоловік.

Повернувшись у свій кабінет, старший лейтенант Сокур дав Віталику відбій. У нього вже склалась версія месника, який мстився тим, хто чинить насильство в сім’ї. Тепер, як і радив судмедексперт, варто було відшукати першу жертву. Перша жертва маніяка,найімовірніше, була з його оточення.