частина третя

Добравшись до Сумщини, поліціяни пообідали на автомобільній заправці, і рушили спочатку до місцевого Лебединського архіву, де великий замок і записка сповіщали, що четвер день санітарної обробки, і документи з архіву не видаються. З півгодини Євген пробивався до завідуючої архівом, і розповідав що саме його цікавить. Та пообіцяла відшукати справу засудженого Косякіна якнайшвидше. Але все одно це могло тривати і три дні і тиждень.

Паперів у архівах було багато. Постійні реорганізації і передачі справ з одного відомства  в інше зрештою призвели до того, що часто документи знищувались чи просто зникали безслідно, стаючи способом розтопити грубу.

Село Варенчі зустріло двох слідчих вже глибоко по обіді. По осінньому рано почало сутеніти. Маленьке село з двома вулицями подекуди світилось вікнами, випускали хати сизий димок.

- А ось тут Косякін і жив, - кивнув Шаповал на кущі на місці двору. – Пам’ятаю дядько він тихий був. А от мати його, ох і криклива баба. У них сад був, он наче груша до сих пір стоїть. А родила вона такими грушами, як два кулаки. Ми малими бігали ті груші збирати. А як Косячиха когось побачить, так відразу відперіще було жаливою по ногах…

- Вважаєш, мотив у синка був її на той світ відправити? – послухавши колегу запитав Євген.

- Звісно що був.

Слідчі заїхали до родичів Шаповала. Про випадок з замотаною нутрощами Косячихою старожили пам’ятали добре. Але толком нічого розповіси ніхто не міг. Справа дано обросла легендами і фантазіями місцевих жителів.

- Так Вася дурачком прикинутись хотів, - пригадав після чарки самогону дід Леонтій, до якого Шаповал І Сокур заїхали за порадою родичів. – Я добре пам’ятаю той день.

Стійкий перегар і задимлена нетоплена хата натякали, що дід може не пам’ятати і того що було з ним учора. Але треба було слухати.

- Вовка тримав все куколку, страшну таку, заляпану кров’ю, і щось шепотів до неї, - продовжив розказувати дід.  – Прикидувався наче та йому щось нашіптує. Але прокурор ясна справа йому не повірив. І суд не повірив. Та і правильно.

- А скажіть, міг бути хтось інший, окрім того Володимира, вбивцею? – поцікавився Євген наливаючи в брудний гранчак чергову порцію горілки для свідка. Шаповал, що був не за кермом майстрував собі бутерброд з товсто порізаної вареної ковбаси, інший такий самий підсунув діду.

- Не-а. Ху! - Леонтій видихнув, і залпом випив свою порцію. Занюхав шматком хліба, і відклав той назад на стіл. – Його там знайшли в кровищі всього, наче кабана колов. Він в усьому зразу зізнався, допекла його Косячиха, от він її того, чвирк, - дід провів пальцем собі по горлу. – Вона ж яка була, лупцювала Вовку малого як сидорового козла. Все з нього людину робила. Раз так віддухопелила, що він тиждень з хати не виходив, відлежувався. Ребро зламала. А вже в синяках Вовка завжди ходив.

- Значить, він їй віддячив так?

-   Значить віддячив.  А тоді видно хотів щоб його в дурдом закрили. Та не вийшов фокус, - дід нарешті узявся за ковбасу, а слідчий встав. Запалив цигарку, задумався.

По всьому виходило, що дарма він сьогодні день убив. Треба чекати відповідь з архіву, і з’ясовувати, хто міг знати подробиці справи так, що почав наслідувати лебединського вбивцю.

Назад їхали мовчки. Шаповал, розморений горілкою клював носом. Євген напружено вдивлявся в дорогу. Думав, що завтра полковник його на планерці буде лаяти, і може навіть без премії залишить. Що в реєстр не внесено купу протоколів. Що прокурор теж чекає звіту.

З сонного марева сповненого світла зустрічних фар вирвав телефонний дзвінок.

Телефонував Віталя.

- Я його знайшов! – ошелешив стажер слідчого.

- Кого?

- Психа! Це точно він! – Віталій радів, як мала дитина. – Він знайому свою вбив, і очі їй зашив. Суд його на примусове лікування відправив. А напередодні вбивства «мотанки» він звільнився! Вилікувався значить!

- А лялечка у нього була? – сам не розуміючи навіщо, запитам Євген. Мабуть навіяло розмовами з Леонтієм. Чи просто хотілось стажера на місце поставити. Гірко було, що молодчик його обскакав.

- Яка лялечка? – голос Віталі став на мить розгубленим.

І Євген відчув навіть якесь болісне задоволення, що збив трішки з того гордість.

- Мотанка.

- Я не знаю, - стажер був трішки збентеженим. – Але з’ясую. Справу тільки в архіві візьму! 

Зранку все завертілось. Прокурор підписала клопотання на обшук в домі головного підозрюваного – психічно хворого в ремісії Бельтюкова. До вечора суд виніс ухвалу. Віталька стрибав наче пес від радості.

Опергрупа працювала злагоджено. Будинок перевернули догори дном. Але жодного хоча б натяку на те, що Бельтюков причетний до злочину з «мотанкою» не було.

- Я все перечитав, не було у нього лялечок, - на сходинковому майданчику,   біля квартири підозрюваного, палив Євген. Розчарований Віталій стояв поруч. В його світлих очах застигла справжня дитяча образа.

- Звісно не було, - фиркнув Євген. – Не він це.

- А хто? – Віталя виглядав так, наче Сокуру відомо все.

- А я звідки знаю? – старлей знизав плечима. Загасив недопалок, вкинув у спеціально залишену для цього банку з-під кави. – Але за цим треба нагляд встановити. Про всяк випадок.