пролог

Колись давно, років двісті тому

В нерівному світлі каганця здавалось що дівчина плете куделю. Світлі клубки сплітались між руками з нерівно обрізаними чорними нігтями.

- Ой повішу колисоньку

тай на калиноньку

Буде вітерець колисати

Любу дитиноньку…

 Шепотіла дівчина. Ледь чутно ворушила губами, вплітаючи в куделю червону стрічку, якісь обривки мотузки і нитки.

- Ти що твориш, Рилю? – мати зайшла в хату, приносячи на жупані крихти снігу і морозне повітря.

- Мотаночку для Василька, - Реля стрепенулась, витягуючи на долонях кострубату, майже готову лялечку.

- А коси де? – мати підступилась ближче, і обмерла, втямивши, що то не куделя в доньки в руках, а волосся.

- Я мамо покритка, як не сама обрізала б так пан, ще і в дьогті б виваляли, - дівчина протяжно зітхнула. – В пір’ї викачали як Палашку, водили б голою…

- Не викачали б! Я про все подбала! Дурепа!

- Не кричіть мамо, Василька збудите, - шикнула Риля, і зиркнула на піч.

- Нема твого Василька! - мати сердилась ще дужче. – Нема, пришиблена, ти! Я сама його в саду прикопала, оцими от руками! Що б тебе не…

- Ну як нема? – очі у дівчини стали круглими, повними сліз, руки з мотанкою затряслись. – Прийшов він, на печі он спить. Я йому мотаночку зробила… татко з Січі вернуться зроблять колисоньку…

Полковничиха Орхипиха кинулась до жарко натопленої печі. Ставало ясно звідки запах стерва, а здавалось що то миша десь в підполі здохла.

На білій грубці залишився брудний відбиток дівочої долоні. З печі смерділо мертвечиною. В брудній закривавленій мішковині лежало на печі щось. Орхипиха і так знала, що саме. Її внучок, якого вона не жаліючи гепнула заступом по голові,  а потім зарила в саду.

А ця блажена вигребла мерзлу землю  і принесла тільце сина в хату.

- Глибше треба було копати, - пробурмотіла жінка, сунучись на піч. Озирнулась на доньку, яка знову мотала ляльку. – Рилька! Нащо воно тобі, у нього й голови немає!

- Лялечка каже, що ми йому нову примотаємо, - відкладаючи мотанку на ослін заусміхалась блажена Риля. – Ще кращу ніж була. От твою зараз відкрутимо і Васильку примотаємо…

- Рилька, ану сядь! – очі  у доньки стали геть страшними. – Сядь я кому сказала!

А дівчина наступала.

Хата наповнилась тихими співом колискової, і ніби шепотом чогось потойбічного, крізь який пробивався тоненький дитячий плач. Як кошеня м’явкає. Як внучок скиглив, ледь вилізши з материної утроби. Нагуляна халепа. Непотріб, що ледь не осоромив полковничиху на все село. Вона його позбулась і ніскільки не шкодувала. Треба було Рильку зразу в монастир вести…