Розділ 34

Софія пустим поглядом вдивлялася у вікно автомобіля, по якому безжально стукотіли краплі дощу. Одна за одною в голові пробігали думки про ще одну зраду. Вона на секунду припустила, що зовсім скоро це перестане навіть дивувати її. Найсмішнішим у всій цій історії було те, що Софія навіть не запам’ятала суперниці. Суперниці? А чи можна її так назвати? Дівчина навіть не намагатиметься повернути його чи боротися за щось. Тому ні, ніяка вона не суперниця, а просто та, кому пощастило бути поруч з ним.

• Пані? – голос Кирила вирвав її з виру думок.
• Так.
• З вами все гаразд? – спантеличено він поглядував на Софію через дзеркало.

Дівчина подивилася на своє відображення у вікні і важко зітхнула. Весь цей час з очей лилися сльози, а вона цього навіть не помітила. Та хіба це зараз важливо? Її щойно вже вкотре розтоптали, навіть не скористалися, і навіть не викинули, а просто забули про неї.

• Зупиніть авто, будь ласка! – зненацька закричала вона.
• Пані Софіє, тут заборонені зупинки, ми ж на мосту, - делікатно відповів Кирило.
• Негайно!

Водій покірно звернув на іншу полосу і зупинився, мовляв на аварійці.

• Виходьте! – з цими словами дівчина вибігла з автомобіля і вже стояла біля дверей водія.
• Пані…
• Нічого не хочу чути! Вибачте, але далі я сама. Поїдите з охороною і я не раджу вам їхати за мною. Вам це так просто не минеться! І наперед вибачте за повчання з боку Матвія, - на цих словах Софія зачинила двері і завела автомобіль.

Доки спантеличений Кирило з десятком охоронців стояли посеред мосту і намагалися зрозуміти, що їм робити далі, Софія, не думаючи, розвернулася і помчала в протилежному напрямку. Вона згадала як Влад колись говорив, що двері його дому назавжди відчинені для неї, щоб між ними не сталося. Дівчина швидко ввела адресу в навігаторі і тисла на газ з усієї сили. Ні, більше ніхто не буде вчиняти з нею подібним чином. Вона нікому не дозволить принижувати себе. І якщо Білоградському вистачило сміливості зрадити, то нехай знайде ще трохи, щоб сказати про це в очі.

За пів години Софія зупинилася біля височенного багатоповерхового будинку. Вона не стала задумуватися над тим, чому її без жодних перешкод пропустила охорона, це зараз хвилювало найменше.

Підіймаючись на 39 поверх Кловського узвозу, Софія намагалася зібрати думки до купи і хоча б приблизно зрозуміти, що сказати Владу і як поводити себе. Та все що їй хотілося, так це побачити його, навіть якщо ця зустріч стане останньою для них обох.

Не ставши чекати на запрошення і гаяти час в очікуваннях, коли їй відчинять, вона просто відчинила двері і увійшла. Інтуїтивно, на поклик серця чи то кохання, вона автоматично пройшла до вітальні непоміченою прислугою. Підійшовши до вітальні, де лунав знайомий голос, Софія впевненно зробила кілька кроків, щоб увійти до кімнати. Але наступна картина змусила її зупинитися.

На велетенському шкіряному дивані сидів Владислав. Відкинувшись на спину, він поставив склянку з алкоголем на бильце і дістав з кишені чорну оксамитову коробочку. Він потримав її трохи в руках, неначе вагався чи варто віддавати її, та все ж простягнув її дівчині, що сиділа поруч. Це не була та блондинка, з якою він зійшов зі свого літака. Ні, ця була іншою. Зараз біля нього сиділа темноволоса дівчина з каре і червоною помадою на губах. Вона нагадувала більше кішку, ніж людину. Поводила себе біля Вадислава так, немов він і решта належать тільки їй. Кожен її рух кидався в очі через вузькі чорні штани та гольф, в які вона була одягнена.

Незнайомка радо взяла простягнуту їй коробочку і відкрила її. Не потрібно бути генієм, щоб розгледіти в ній каблучку.

• Я можу відповісти «так» просто зараз чи, як вихована дівчина, маю попросити час на роздуми? – запитала, усміхаючись, дівчина з червоними губами.

Владислав не встиг відповісти. За нього це зробила Софія:

• Не мовчи. Майбутня пані Білоградська чекає на твою відповідь.

Її слова лунали громом для нього знадобилося лиш чверть секунди, щоб він усвідомив усю безглуздість ситуації.

• Софіє, благаю, вислухай! Як би абсурдно це не звучало,але ти не так все зрозуміла, - Владислав митю піднявся з місця і рвонув до дівчини.

Та Софія не стала слухати його, а чимдуш побігла до дверей.

• Ні! – наздогнав її хлопець біля самого виходу. – Я не відпущу тебе.доки ти не вислухаєш мене! Ти дійсно неправильно зрозуміла те, що побачила.
• Ти не давав їй каблучку? – Софія поглянула на нього крізь завісу сліз.
• Ні!.. Тобто, так… Чорт! Все не так!
• Ти не зійшов з літака під руку з іншою? Чи, можливо, всі ці місяці ти бодай кілька разів, думаючи про мене, набирав номер мого мобільного? Чи намагався зв’язатися зі мною, відколи я змінила номер? – вона говорила майже пошепки, але її очі кричали. – Білоградський, ти хоча б кохав мене колись?
• Софіє…
• Вау! Сюжет заслуговує оскар, - в кінці коридору пролунав голос незнайомки.
• Зникни! – крикнув Влад, не відводячи очей від Софії.

Софія перевела туманний погляд на дівчину і засміялася. Влад, збентежений такою різкою зміною настрою у дівчини, і собі перевів погляд на свою гостю.

• Коли я вперше зателефонувала тобі, після повернення додому, по ту сторону мені відповів саме цей голос. І це було востаннє, коли я набирала твій номер. Щоправда, тоді вона представилася секретарем чи ще кимось.