Розділ 30

Софія роздивлялася себе в дзеркалі. На ній знову була чорна сукня по коліна з довгими рукавами. Дівчина зібрала охайно волосся. Знову стала роздивлятися себе у дзеркалі. Ще два позавчора вона стояла під руку з Владом у розкішній сукні посеред не менш розкішної зали, а тепер… Останні два дні вона всіляко намагалася втекти від думок про смерть Олега і те, настільки тепер зміниться її колись таке звичне і спокійне життя.

На ліжку сидів маленький Єгорчик, який бавився маминим телефоном. З моменту її повернення, малюк ні на секунду не полишав Софію, навіть спав в одному ліжку з нею,хоча раніше він залюбки проміняв би її на широкий диван дідуся. Вона підійшла і сіла біля сина. Він в ту ж секунду покинув забавку і заліз до мами на коліна. Дівчина міцно пригорнула сина до грудей.

• Моє щастя, - ласкаво промовила вона. – Ти єдиний, хто надає сенсу моєму життю.

Хлопчик уважно роздивлявся рукава від сукні і не звертав уваги на сказані слова. Можливо, аби він був трішечки старшим, то відповів, а зараз Софія могла дочекатися від нього лише «Дідо, мама, дай» та ще кілька ламаних дитячих слів.

До кімнати постукали.

• Увійдіть, - відказала дівчина.
• Пані Софіє, нам час, - кремезний молодик став на порозі кімнати.
• Добре, - сказала вона.

Софія вийшла з кімнати і передала дитину дідусеві. Чоловік взяв хлопчика на руки.

• Ти точно не хочеш, щоб я поїхав з тобою?
• Ні, тату, я впораюся, - Софія одягла чорне пальто.
• Моя дівчинко, це останній шанс відмовитися від усієї цієї задумки. Щойно ти сядеш до автомобіля, як вороття назад не буде.

Софія перевела очі на сина.

• Я мушу. Мушу задля майбутнього сина і світлої пам’яті його тата з дідусем, - на очі дівчина накотилися сльози від усвідомлення того, що трапилося колись і відбувається зараз. Але вона швидко взяла себе в руки.

Дівчина попрощалася з батьком і спустилася вниз, де на неї вже чекало авто. Той самий молодик відчинив перед нею дверцята. Софії досі було незручно від такої надмірної уваги і опіки навколо неї. Ще з тої хвилини, коли вона ступила на землю з літака, вона чітко зрозуміла, що так як раніше вже не буде. Коли вони разом з Олександром виїздили з аеропорту, то на їхнє авто і охорони накинулися журналісти. Ім’я Олега постійно гримить на усіх шпальтах та новинах. Біля її дому цілодобово вештаються журналісти з надією на інтерв’ю. Тож тепер охоронець Кирило став одним цілим з дівчиною, її тінню, яка, здається, не зникає навіть уночі.

Вони і ще кілька автомобілів з охороною виїхали з дворика у спальному районі міста і направилися на кладовище.

Коли вони підїхали, то по спині дівчині пробігся неприємний холод. Вона вже бувала тут, коли у холодну землю поклали її коханого, була тут кожного дня після його похорону, аж доки не потрапила вагітною до лікарні. Після того випадку уночі, коли вона просиділа під під’їздом, Софія більше жодного разу не бувала тут. Хотіла, але не могла.

І от зараз доля знову випробовує її цим місцем. І, можливо, аби дівчина тоді знала, з чим їй ще доведеться зіткнутися, то ця мить не здавалася б їй настільки страшною.

• Пані? – кликав дівчину Кирило, який відчинив їй двері і чекав поки вона вийде.
• Вороття немає, - вона повторила ледь чутно слова батька.

Дівчина вийшла з автомобіля. З огорожею був натовп з репортерів. Які намагалися витягнути з неї бодай слово.

• Не звертай на них уваги, - Олександр підійшов до неї, вони легенько поцілували один одного у щоки. – Ходімо.

На кладовищі нікого не було, окрім сім’ї та близького оточення. Вони були вже майже біля призначеного місця, аж раптом Софія зупинилася. Вона знала цю доріжку і куди вона веде.

• Що сталося? – запитав Олександр. – Тобі погано? – після цих слів охоронець підбіг до них.
• Ні, - відповіла дівчина. – Ні, зі мною все гаразд. Його поховають біля…
• Так, біля сина, - тихо відказав хлопець.

Вони прийшли одними з перших. Потім поволі почали приходити люди, котрих Софія бачила вперше. Всі з-під лоба поглядали на дівчину і перешіптувалися. Ольга як завжди була неперевершеною у скорботі, якщо так можна сказати. Вишукане чорне вбрання з капелюшком, тихі сльози на очах, які вона намагалася зганяти хустинкою, купа співчувальників навколо і, головне, тільки найсвітліші спогади про покійного. Жінка навмисне робила вигляд, що не помічає дівчини, чим виказувала неабияку зневагу до неї. Та Софії було байдуже. Вона знала, що більшість цих людей зараз тут тільки через те, щоб впевнитися у смерті Олега.

Що дійсно не давало їй спокою, так це очі, з яких вона не зводила свої. Такі знайомі і в той час чужі. Вони дивилися на неї з гранітової плити, змушуючи повірити дівчину в те, що вони ось-ось оживуть. Всю церемонію поховання зображення Єгора було просто перед її очима. Пройшло доволі багато часу, разом з яким повільно стирався образ Єгора з її пам’яті. Вона точно знала, що син схожий на нього, але чим саме вже не змогла б відповісти. А тепер Він просто перед нею, широко усміхнений і життєрадісний, такий як був колись.

Після похорону всі вирушили на поминки до розкішного ресторану. Дочекавшись поки всі розійдуться, Софія підійшла до могили Єгора. Вона попросила Олександра з охороною дати їй кілька хвилин на одинці. Дівчина опустилася на мраморну лаву, яка стояла просто навпроти могили. Вона довго мовчала, просто дивилася на нього. Зрештою, заговорила:

• Буде дивно, якщо я почну вітатися, та все ж привіт… Минуло два роки з моменту, коли ти покинув цей світ. Ще кілька місяців тому я б впевнено сказала, що ти покинув мене. Але, як ти, мабуть, вже знаєш, адже там знають все, - дівчина кинула погляд на затягнуте хмарами небо, - я змогла пробачити тебе. І, я зробила те, на що думала не зважуся більше ніколи – покохала іншого. І як за кращими сценаріями, які диктує нам життя, мене спіткала невдача, знову. Я намагаюся відпустити образу на нього, бо ж який сенс тримати образу на колись кохану людину, якщо у твоєму серці поселився інший. Так само було й з тобою. З моменту твоєї смерті я кожного дня думала, що він останній. Не розуміла як ти міг покинути мене саму на цьому світі, на пояснивши, як я маю жити без тебе. І кожного дня мені доводилося самій відповідати на це питання, шукати причини і стимули. Це все продовжувалося рівно до народження нашого сина. Знаєш, хоча він повністю носить твоє ім’я і є цілковитою твоєю копією, я дозволяла собі думки, що ти не маєш права називатися його батьком. Тоді ти покинув не тільки мене, та й начхати на мене, ти відмовився від найдорожчого, що вже тоді було у твоєму житті – дитини. Та зараз мені соромно за це. Я прошу у тебе вибачення. Єгорчик завжди знатиме тебе як найкращого батька на світі. І я впевнена, що ти б став саме таким, - Софія зігнала сльозу зі своєї щоки. – Знаєш, мені боляче від того, що я більше не маю права називатися твоє. Я віддала своє серце іншому, і якщо моїм коханням знехтують ще раз, а серце безжально розіб’ють, то навіть його уламки до останнього назавжди залишаться у теперішнього власника, і я більше ніколи не зможу склеїти його, як це було з тобою і тим іншим. Не дивлячись на це все, мені не вистачає тебе. Сьогодні я прокинулася о четвертій ранку і думала про те, яким було б моє життя, аби того фатального вечора ти зателефонував і сказав, що в офісі хаос і ти не прийдеш, аби підійшовши зранку до автомобіля і побачивши мене у вікні, наплював на все і ми б цілий день провели у нашій квартирі тільки вдвох, аби виїхав на кілька хвилин раніше, або тебе зупинив патруль. Ти так само б запізнився на наше побачення, але прийшов. Просив вибачення і загладжував провину десертами. Ми б разом повернулися додому і прожили б все наступне життя так само разом. Та хто знає, як би дійсно повернулася наше життя тоді. Але цього всього не сталося. І зараз ми з тобою тут. Мене відвезуть додому, а ти так і зостанешся. Можливо, справжня і така звична для тебе я сьогодні тут востаннє. З завтрашнього дня, мене не стане. Буде нова, цілком чужа для тебе. І як би боляче не було відпускати мені себе ж, але це все, що я можу зробити заради майбутнього нашого сина. Прощавай, Єгоре. Назавжди.