Розділ 28

- Досі ще ніхто мене так не зводив з розуму як вона, - Влад возив склянку по столі. – Як би сильно я не намагався керувати собою, коли з’являється вона, то все іде шкереберть. Ти ж як ніхто знаєш мене, знаєш що контроль це синонім мене. Я навіть після смерті батька, коли зайняв його місце, нічогісінько не тямлячи в бізнесі, зумів впоратися з багатомільйонною компанією. І після цього ти б бачила, як на мене діє ця… - Влад спробував підібрати слова, - ця дівчинка, інакше не скажеш.

- Невже звичайна дівчина має настільки велику владу над тобою? – Магдалина взяла Влада за підборіддя і розвернула його голову до себе, щоб коли він відповідав, то дивився просто в її очі.

- Змирись, - хлопець прибрав руку з обличчя і знову перевів погляд на склянку.

- Браво, Білоградський! Я «щиро» вітаю тебе! Здається, це кохання. Мабуть, ще й освідчишся їй, так? – не ставши чекати на відповідь. – Відчуваю, що так.

- Сумуєш, що не на її місці? – Влад повернувся до своєї супутниці і на його обличчі заграла та славнозвісна посмішка.

- Знову за старе. Одного разу я вже відмовила тобі, хочеш ще? – дівчина теж обернулася до нього.

- Дякую, але на відміну від інших я вчуся на своїх помилках, - посмішка зникла. – Для чого я взагалі зателефонував тобі? – атмосфера з ліричної переростала в напружену.

- Я тебе образила? – усміхнулася Магдалина, намагаючись перевести все в жарт і повернути невимушеність між ними, бо глибоко всередині розуміла, що втрачає його.

- Ні, просто уміло нагадала, якою є. Дякую за компанію, - він кинув на стіл кілька сотень доларів і піднявся, твердо вирішивши повернутися до Софії.

- Рада була бачити!

Владислав вийшов на вулицю. Прохолодне нічне повітря вдарило йому в обличчя. Він підняв очі до неба, але окрім вивісок і темряви нічого більше не побачив. Він захотів почути лише один голос. Влад засунув руку до кишені свого піджака, але згадав, що забув телефон вдома і що йому доводилося у випадкового прохожого просити дозволу зателефонувати з його телефону до Магдалини.

«Цікаво, вона ще там? Чекає на мене чи втекла так само як від Авдієва?» - від цієї думки мороз пробіг по спині хлопця. Він кинувся до своєї машини і з небаченою швидкістю помчав додому. Всю дорогу він благав, щоб вона була там, в його квартирі. І чим ближче він був до свого дому, то сильнішала впевненість в тому, що на нього чекає пуста квартира. Влад під’їхав до будинку. Підняв очі, щоб спіймати бодай маленьких вогник у своїх вікнах, але вони занадто далеко, щоб щось розгледіти.

Влад невпевнено підійшов до дверей квартири. Вони виявилися відчиненими. Хлопець увійшов до квартири. Всередині не було жодного натяку на когось. Він зачинив за собою двері.

- Софіє! – її ім’я відізвалося відлунням до нього, після чого на нього чекала лише тиша. Він поглянув на стіл, де все так і лишилося.

Хлопець кинувся до її кімнати, але і там нікого не було.

«Вона пішла» - тільки це зараз було в його голові. Цього разу, коли він став причиною, через яку можливо більше не побачить її, Влад не знав як можна наважитися шукати дівчину. Він мовчки опустився на її ліжко, яке так і лишилося розстеленим. Владислав провів рукою по ковдрі. В голові почали вибудовуватися картини, де Софія закутувалася в нього, коли ставало холодно, чи коли вона скидала його з себе вночі, як спала. З появою цієї дівчини в його квартирі, вона більше не здавалася йому такою пустою і недоторканою. Софія вносила той особливий затишок, який перетворює будинок в дім.

«Ти не маєш права більше насолоджуватися цим. Повертайся до своєї «ідеальної» кімнати і нехай це тихо і повільно вбиває тебе» - цей вирок прозвучав з середини і Владислав в ту ж секунду піднявся з тепер його улюбленого ліжка і пішов з кімнати. Тільки наостанок, коли він же відчинив двері і був готовий вийти, на мить обернувся, щоб ще раз поглянути на її «дім».

Хлопець йшов коридором і з кожним кроком, на який він був ближчим до своєї спальні, тим ненависнішою вона для нього ставала. Він зайшов до кімнати і зачинив за собою двері, перекривши потік світла з коридору до темної кімнати. Він стояв на місці. А що далі? Він прийме душ, ляже у ліжко, а завтра зранку прокинеться немов нічого не трапилося? Наче й не було у його житті тієї зустрічі три місяці тому, зникне ніч в готелі, забудуться прогулянки до її дому, гонитва за Софією в аеропорт, ці спільні чотири дні під одним дахом і головне – ВОНА САМА.

- Аби ти була зараз тут…зі мною…

Влад увімкнув нарешті світло в кімнаті, підняв очі і спіймав мить того омріяного щастя. Він хотів, але не міг повірити ні собі, ні своїм очам чи глузду. Посеред його велетенського ліжка, у його не менш велетенському як для неї светрі спала Софія, міцно притискаючи до грудей його мобільний. Від яскравого світла, яке різко увімкнув Влад, дівчина прокинулася. Вона не відразу помітила Влада, думаючи що проспала всю ніч і зараз ранок.

Хлопець повільно почав підходити до неї, немов боявся, що в одну секунду дівчина зникне, мов видіння. Та все ж він не міг стримати себе. Він сів на ліжко і ніжно доторкнувся до Софії, провівши пальцями по її щоці.

Від образу Влада Софія швидко потерла очі, мабуть, теж прийнявши його за марево.

- Це ти? – майже пошепки запитала вона.

- Я, - він усміхався щиро, як усміхався тільки їй. – А тобі личить мій светр, - Влад картав себе за безглуздість своїх слів. Він мовчки схопив її за руку, підсунувши до себе, і міцно-міцно обійняв, занурившись обличчям в її волосся.

Софії було байдуже на Марка, на її з Владом сварку, на все сказане. Вона просто була безмежно вдячною за те, що зараз він тут, з нею, а не блукає нічним місто чи щось подібне.

- Я думав, що ти пішла. Пішла так, як зробила це вже колись, -  Влад порушив тишу між ними.