Розділ 23

Таксі зупинилося біля набережної. Софія завагалася перед виходом. Її налякав голос Марка, який годину тому призначав їй по телефону зустріч. Вона всю дорогу не давала спокою ланцюжку на своїй шиї – подарунок Марка на її двадцятий день народження. Зібравшись з силами, все ж наважилася вийти з таксі. Софія повільно йшла в напрямку причалу, шукала очима Марка. Вона помітила його одразу – він самотньо стояв обличчям до океану, вдивляючись в далечінь.

Хлопець відчув її майже одразу. Він обернувся і чекав поки вона підійде. Та подумки Марк благав, щоб вона не підходила, сподівався що в останню мить Софія зупиниться і закричить: «Ні! Я не дозволю тобі розбити моє серце, знову. Тільки не зараз». Але дівчина була все ближче.

- Привіт, - тихо привіталася Софія.

- Я чекав на тебе, - «господи! Ідіот, що ти верзеш?»

- Щось сталося? – Софія помітила, що Марк був сам не свій: зім’ята сорочка, щетина, розкуйовджене волосся – це все завжди охайний Марк.

Він мовчав. Не міг наважитися. Все давно було вирішено за них кимось, хто вищий над усіма, і тепер він лише мав підкоритися його волі, але не міг. Не хотів. Не хотів прийняти те, що розповів батько, не мирився з тим, що будучи незнайомими він ще тоді завдав стільки страждань тій, заради чиєї посмішки він живе. Жив. За кілька хвилин все безповоротно зміниться і хто знає, чи побачить він її ще хоч раз.

- Посміхнися, - поглядом сповненим надії він дивився на Софію.

- Що? – це ще більше заплутувало дівчину і лякало.

- Будь ласка, я хочу побачити твою посмішку, - і щоб хоча б трошки вона заспокоїлася він подарував їй свою.

Побачивши усміхнене обличчя Марка, дівчина мимоволі усміхнулася і, соромлячись почуттів, опустила очі.

«Господи! Чому це відбувається саме з нами? В той час коли мільйони людей розкидаються своїми почуттями на право й на ліво, насмілюючись назвати це коханням, ми маємо попрощатися назавжди».

Ні, він не може, не хоче! Він просто зараз забере Софію і вони поїдуть кудись далеко, де їх ніхто не знайде. І плювати він хотів на батька, компанію, нехай котяться під три чорти друзі, а Білоградський лусне від злості, але він не може втратити її. Він відвезе її на безлюдний острів, де вони будуть тільки удвох, розповість все як є і до кінця своїх днів благатиме її і Господа про прощення.

Хоча серце і рвалося, та розум мав свій сценарій.

- Дякую, - він ніжно, майже кінчиками пальців прибрав пасмо волосся, що неслухняно вибилося із зачіски. – Я кохаю твою посмішку. І кохатиму завжди, не дивлячись на те, що було і що я скажу зараз.

- Марку, ти зараз знову зробиш мені боляче, - тихо промовила вона.

- Колись ти зрозумієш, що я не мав іншого вибору. Хоча, сподіваюся, що ти ніколи не дізнаєшся про це, бо зараз я маю хоч якусь надію на прощення.

- Марку, це не смішно. Припиняй свої дурнуваті жарти і говори серйозно.

- Дівчинко моя, - всередині нього все кричало, не робити цього, - ти ж знаєш, що повернувшись додому це все скінчиться і ми знову станемо незнайомцями. Я покохав тебе так, як ще нікого не кохав і будь впевнена, що ніколи не покохаю. Та між нами занадто багато таємниць, я занадто часто завдавав тобі болю, ти напевно вже й втомилася від постійних розставань. Я прийняв одне із найправильніших рішень у своєму житті. Ти маєш забути мене і все що було між нами. В першу чергу постарайся забути погане, потім слідом і хороше, чого було набагато менше, та все ж. Повертайся додому, тебе там чекає син. Ні-ні, не смій плакати, - він витер сльози з її щік. – Я останній, хто вартий твоїх сліз. Нам варто прийняти те, що як би сильно ми не хотіли бути разом, це за межами реальності.

- Я не розумію? – Софія не могла контролювати свій голос, здавалося, що осьось і вона прокинеться від цього кошмару. – Поясни, що сталося! Ще вчора зранку ти не припиняв повторювати, що нікому мене не віддаси, а зараз позбуваєшся, як набридлу застарілу іграшку.

Марк не знав, що говорити далі, як вчинити, взагалі не розумів, що відбувається. Ні, не варто було говорити всього цього. Треба було покінчити з усім швидко і жорстоко. Нехай вона ненавидить його все своє життя за це, хай буде щасливою, навіть якщо на зло йому.

- Це все через Лізу? Ти все ще відчуваєш щось до неї, - Софія знала, що сказала нісенітницю, але після почутого важко мислити логічно.

- Так, - твердо і різко відповів Марк.

«Що? Якого дідька ти верзеш, Авдієв?» - він сам не зрозумів, що сказав і для чого, але дороги назад не було.

- Нам з Лізою ще з дитинства судилося бути разом. І не має значення кохаємо ми один одного чи ні. Якщо двом імперіям судилося об’єднатися, то це станеться. Мені шкода, що тобі довелося страждати через це. Мені дійсно було добре з тобою.

- Шкода? Імперії? Ти послухай себе. Йому шкода! Так, шкода витирати ноги об інших. Я вже прощала тебе, і була готова робити це знову і знову, - сльози засліплювали її очі, а голос тремтів. – Я відкрилася тобі, була готова почати життя спочатку, з тобою. Тобі шкода? Шкода, що ЧЕРГОВА запала в серце трішечки більше за інших. Я ненавиджу тебе. Ненавиджу! – Софія зробила крок назад. – І Лізу твою також ненавиджу. Бажаю, щоб ви все ж були разом, одружилися і все життя прожили не кохаючи ні секунди один одного, заради ІМПЕРІЙ!

Софія розвернулася і кинулася геть звідти, на останок зірвавши ланцюжок зі своєї шиї і жбурнула його просто під ноги Марку. Вона йшла автоматично, не помічаючи ні дороги під ногами, ні людей навколо. Одразу ж спіймала таксі і помчала до своєї квартири. Вона прокручувала розмову в голові і десь глибоко всередині заспокоювала себе, що так і мало статися рано чи пізно. Вона більше не плакала, ні, сльози підвели її лише перед ним, зараз вона просто мовчала, навіть всередині.