Розділ 7

Софія не могла відпустити сина з рук. Сама думка про те, що вона лишає сина на цілих два місяці, розривала їй серце.

Тиждень тому Дана щаслива забігла до її спальні. На годиннику була сьома ранку. Одразу за нею увійшов батько Софії. Чоловік поперед дівчини сказав:

- Ні, ну вона точно знущається з мене. Чи мені вже треба вішати табличку з написом «Приймальний день розпочинається з 9:00»?

- Дядечку Сергій, ви мені ще подякуєте за це, - весело сказала Богдана.

Ці слова не сподобалися Софії. Останні два роки це означало, що розмова стосуватиметься її самої. Софія закотила очі:

- Ні.

- Що «ні»? – не збагнула Дана.

- Що б це не було, моя відповідь «Ні», - байдуже відповіла дівчина.

- Ти не квапся з рішенням, - у розмову втрутився батько. – Спочатку вислухай людину, а потім вирішуй, - він спіймав на собі схвальний погляд Дани.

Софія не могла зрозуміти нічогісінько з розповіді подруги. Та невпинно ось розповідала, про якісь зйомки, талановитого режисера, своє майбутнє, і час від часу вставляла «Лос-Анджелес».

- А до чого тут я? – не витримала дівчина, коли розповідь пішла по другому колу.

- Ти взагалі мене слухала? Кажу ж, одна з провідних компаній країни оголосила набір молодих спеціалістів для свого нового філіалу в США. Я три місяці тому надсилала їм своє резюме, ну і абсолютно «випадково» відправила і твоє. А сьогодні зранку мені надіслали відповідь, що нас прийнято.

Сергій розділив захват з Даною, а його дочка не вірила її словам. ЛА – її давня мрія. Вона піддалася ейфорії, що панувала навколо, і була вже піднялася, щоб обійняти подругу, але зупинилася. Вона поглянула на маленького сина, що боровся з кашею за своїм столиком. І ЛА знову став далеким, як і колись.

- Ми їдемо! – кричала щаслива Дана, стрибаючи з батьком Софії, мов діти.

- Ні, - тихо заперечила дівчина. – Ми не їдемо.

Вона піднялася, взяла сина на руки і вийшла з кухні. Дана спочатку не зрозуміла, що подруга відмовилася. До тями привів вираз обличчя чоловіка навпроти.

- Що? – перепитала вона, почавши йти в сторону спальні, але сильна батьківська рука зупинила її.

- Зачекай, краще я.

Чоловік тихо постукав у двері, але ніхто не відповів. Він повільно відчинив їх. Біля коробки з іграшками вошкався Єгор. Батько перевів погляд на ліжко. Софія сиділа на краю і не зводила очей з сина. Сергій тихо сів біля дочки.

- Коли ми одружилися з твоєю мамою, я хотів піти у відставку. Ти ж розумієш – молода дружина, сім*я, діти. Але вона навіть слухати не хотіла про це. Вона знала, що я любив свою справу. Вона сказала, що де б я не був, сім*я завжди буде зі мною, діти завжди чекатимуть мене і будуть щасливими, якщо щасливими будуть їхні батьки. І я послухав її. Залишився на службі. А вона пожертвувала усім, що виховувати тебе і чекати мене. Коли ти була маленькою, мама ніколи не забороняла робити те, що тобі подобається, і ніколи не давала робити цього мені. Вона була дійсно щасливою, коли ти починала захоплюватися новим і у тебе це виходило. Вона ніколи не пробачить мені, якщо я дозволю тобі втратити цю можливість. Моя маленька, ти надто рано стала мамою і пережила багато нещасть, але це не означає, що ти повинна ставити на собі хрест. Подумай, чи хотіла б ти того ж для нього, - чоловік подивився на малюка.

Софія нарешті відпустила сина.

- Мама тебе дуже любить, - додала вона.

Малюк запідозрив, що щось тут не так і скривився, готуючись заплакати.

- Сержант, чоловіки не плачуть, - перебив його спробу дідусь. – Хіба ми вже такі нетямущі, що не зможемо трохи побути самими.

Софія на секунду завагалася. Але Дана не стала чекати, поки її подруга кинеться до сина і залишиться дома.

- Софіє, літак! Господи, ми точно запізнимося. От говорила я, що треба виїхати на годину раніше.

- Я іду, - відказала дівчина. – Бережи його і себе,- вона поцілувала своїх чоловіків і сіла в авто.

***

Марк сидів у залі очікування. До реєстрації залишалося сорок хвилин. Ед, якого після розмови з другом в ресторані чекала «приємна» звістка від старшого брата, що філіал спільний з їхньою компанією і він теж візьме у цьому участь, мав досить нещасний вигляд. Його поставили перед факом, що він їде з Марком і все. На благання старший брат не піддався, як він пояснив: «Це рішення батька і вдіяти нічого не можна». Аби його воля, то він і близько не підпустив би молодшого брата, до біржової торгівлі, в якій той нічогісінько не тямив. Тому Еду нічого не лишалося, як їхати В Лос-Анджелес і розділити цей тягар з другом, хоча і примусово.

Побачивши молоду офіціантку в дютіфрі, хлопець трошки пожвавішав і з сяючою посмішкою на обличчі помчав до неї. Єдине Марк встиг розібрати з його лементу, так це щось про стрес, викликаний поїздкою і голод.

Марк тримав у руках вишуканукаблучку. Він знову і знову прокручував у голові минулий тиждень. Перед очима постійно з*являлася картина дівчини на підлозі у його спальні.

Він знає її ім*я і номер телефону, але не наважувався зателефонувати. А що б він сказав? Що думки про неї не дають йому спокою? Що він починає і закінчує свій день з думкою про неї? Що, сам того не помічаючи, намагається відтворити її життя і звичайні дні, де немає і натяку на нього? Мабуть, саме це він і мав сказати. У всякому випадку, навіть якщо вона обізве його божевільним і пошле під три чорти (що було цілком логічно), це краще, ніж сидіти склавши руки.

Доля сама підкинула йому привід зателефонувати Софії. Хатня робітниця, яка намагалася ліквідувати наслідки Лізиного візину, поклала перед ним на столі каблучку, додавши:

- Мабуть, пані Єлизавета загубила, коли приходила.

Хлопець не міг повірити своїм очам. Марк ладен був розцілувати жінку, за цю новину.