Епілог

Цієї ночі я знову не спав. Хоча й минуло вже чимало років, та мені продовжує снитися один і той самий сон. Як і завжди, я йшов до свого кабінету і працював. Так, тільки робота змушувала мене на мить забути про неї. Робота і Єва. Це колись миле дитя стало справжньою непосидою. Вона постійно заважала мені працювати, вимагала, щоб я повертався з офісу раніше і не хотіла лишатися з нянею, коли я мусив їхати у справах. Та лише завдяки їх я живу.

На годиннику була п’ята ранку. Усі в домі спали. Я зварив собі міцної кави і пішов до кабінету, щоб перевірити контракт, який мали підписати зранку. За столом погляд мимоволі упав на дату, що була на екрані. Невже це сьогодні? Один, два…, п’ять. Минуло п’ять років. Я відсунувся від столу і підійшов до шафи, де було сховано маленький сейф. Ввів код. Магда назвала б мене божевільним, аби дізналася, що я досі зберігаю каблучку і лист, який я так і не наважився прочитати. Минуло п’ять років. Чи повинен я й далі зберігати його? Чому не прочитав, коли щойно отримав його? Ні, не зараз. Я дістав листа і поклав його до портфелю. Сьогодні я покінчу з цим раз і назавжди.

Залишивши доньку з моєю мамою, я поїхав до Сіднею на зустріч з майбутніми партнерами. Ні перерід вильотом, ні під час я так і не зміг прочитати її листа.

• Зустріч перенесли на завтра, тож ви маєте час, щоб відпочити після перельоту, – сказала дівчина, яку мої партнери відправили супроводжувати мене.
• Дякую, Джейн, – відповів я і продовжив находу перевіряти свою почту в телефоні.
• Сер, обережно! – сказала Джейн і в цей момент я врізався в молоду жінку.
• Перепрошу, сер, – вибачилась вона, підіймаючи мій телефон з підлоги. Її англійська була без типового австрійського акценту.
• Не хвилюйтесь, міс, і цьому є й моя вина, – я простягнув руку і наші погляди зустрілися.
• Ще раз перепрошую, – вона віддала мені телефон і усміхнулася. – Гарного дня.

Вона в ту ж мить побігла далі, а так і лишився стояти на місці.

• Містер Білоградський, щось не так з тією жінкою?

Голос. Голос видався мені знайомим. Я вже колись чув цей акцент. Я швидко повернувся слідом за нею. Раптом вона теж зупинилася, але так і продовжувала стояти до мене спиною, ледь повернула голову і пішла далі, але вже повільніше.

• Міс? – покликав я її, але вона продовжувала йти.
• Це ваша знайома? – запитала Джейн.
• Я не впевнений… Зачекайте, будь ласка, на мене біля авто, – і я побіг слідом за незнайомкою.

Ні, Білоградський, ти просто збожеволів. Це неможливо. Я загубив її серед натовпу. Постійно обертався на всі сторони і намагався знайти її серед сотень людей. Аж раптом побачив знайому постать. Я підбіг до неї.

• Міс, ми часом не зустрічалися з вами раніше? – запитав я і став перед нею.

Дівчина дивилася просто мені в очі і мовчала. Потім кінчиками пальців вона поправила своє волосся за вухо і, набравшись сміливості, заговорила:

• Думаю, що ні, – та вона й далі продовжувала дивитися на мене.

Ця незнайомка все більше і більше нагадувала мені її. На мить я дійсно повірив, ні, навіть був впевнений, що преді мною стояла вона, Софія. Це неможливо! Софія мертва. Я бачив це на власні очі. А ця білявка з прямим коротким волоссям до плечей не може бути нею.

• На мене чекають, – швидко відповіла дівчина і швидко пішла далі.
• Софіє! – несподівано для самого себе викрикнув я.

І вона різко зупинилася. Це була вона. Так, тепер я був впевнений в тому, що це вона. За секунду я вже стояв біля неї. Розвернувши її до себе, я побачив як по її щоках котилися сльози.

• Це ти? Ти жива? – я щосили схопив її за плечі. – Якого дідька?

Дівчина продовжувала дивитися крізь мене і мовчати.

• Я не божевільний, це дійсно ти! – я так само тримав її.
• Ти не прийшов. Не прочитав мого листа і не прийшов. А може й не схотів прийти, – тільки й змогла вимовити вона.

Я опустив руки. Переді мною дійсно була ти. Ні зачіска з кольором волосся, ні трохи пухкіші губи не змогли обманути мене. Я мовчки пригорнув її до себе.

• Я був готовий померти слідом за тобою. Мені так важко жити без тебе, – навіть крізь сльози мій голос був злим. – Я ненавиджу тебе, за це.
• Лист, – знову повторила вона.

Я взяв тебе за руку і повів до зали очікування. Посадив біля себе і дістав того клятого листа. Я швидко прочитав його і відпустив твою руку. Лист упав на підлогу. Я затулив обличчя руками. Твої останні рядки стояли перед очима.

«… і після цього, коханий, я зникну назавжди. Якщо ти готовий покохати нову мене, то я буду чекати на тебе в Австралії як Скарлет Пак…»