Mortinta Colombo

Пролог

Життя любить підносити несподіванки. В цьому, напевно, його сенс. День у день воно кидає нам нові випробування з якими ми надто самонадіяно намагаємося боротися. Ми, люди, переконані в тому, що життя в наших руках, що ми владні над ним. І кожен намагається робити все правильно, максимально просто і затишно, не розуміючи що не можна виграти в цю гру, що все закінчиться поразкою, останньою поразкою. Після якої не буде нічого і навіть сам процес втратить свою цінність. Якщо один тільки випадок може змінити все життя і зіпсувати всі старання миттю, то навіщо старатися? Всі задавалися цим питанням і знаходили правильну відповідь. Хто не знайшов – той навіть не старався.   

            Одні люди завжди шукають щось незвичне, щось аномальне. Вони готові на все тільки б змусити нудьгу сховатися глибше в нутро і в жодному разі не опускатися до банального існування. Інші ж звужують зону комфорту до мінімальних розмірів і устатковують її найнеобхіднішим непотребом. Першим потрібен адреналін, другим – серотонін. Проблема останніх – банальність. Прожити життя не відчувши небезпеки чи страху за власне життя – досить нудно. Проблема перших – вони постійно порсаються не там: ганяються за літаючими тарілками, ловлять привидів, шукають снігову людину і тому подібне. А знаєте чому нічого не знаходять? Бо погано шукають? Бо нічого такого не існує? Ні! Ні-ні-ні! Просто життя працює інакше! Воно повністю віддалося у руки Випадку, а він любить псувати роботу всього життя однією секундою. Несподіванки приготовлені для тих, хто всіма способами намагався уникнути їх. Вони ж не можуть бути очікуваними, правда? І от коли життя захотіло чогось більшого ніж просто Несподіванка на світ явився Випадок – параноїдальний король що прибуває у життя кожного без будь-якого попередження, зате з почтом і ефектно. Одного разу і я почув гул його трубачів.

            Краще б його Величність трималася подальше від мене і дозволила проіснувати декілька спокійних років, які б завершилися смертю у домі перестарілих. Та не я обирав собі долю. Чому, якщо кожен сам коваль свого майбутнього? Тому що її немає. Одна з казок, написана для простолюду у давніші часи. Ви можете не погодитися зі мною, та я все розумію. Ніхто не готовий признатися собі в тому, що життя керується випадком. Це зруйнувало б ілюзію важливості. Кожен з вас впевнений у своїй особливості, неповторності і певного роду геніальності. Але чи так це? Чи не думає так кожного ранку сім мільярдів людей? Подумайте при нагоді.

            У ілюзій є свої плюси – тепер кожен впевнений у своїй безпеці. Хто невпевнений – сидить зараз у сусідніх кімнатках. Одні наївно вважають що влада забезпечує нас найкращим захистом. В основному такі люди не бачать різниці між безпекою та контролем. Інші ж покладаються тільки на себе. Хто ж з них правий? Перші? Чи другі? А може ніхто? Чи все ж обидва? Як визначити хто правий? А ніяк. Забудьте про правду, і не тому що її немає, а тому що ніколи й не було. Вона повністю залежить від точки зору та ситуації. А вирішити суперечку може що? Правильно, Випадок. Який? Той, що відбувся зі мною. Він найкраще допоможе зрозуміти наскільки ми, люди, неосвічені у питаннях життя.

            А тепер про найважливіше. Доступ до комп’ютера у мене обмежений часом. Це перша умова: лише дві години на день. Другою умовою був договір про те, що я оформлю ці записи як художню книгу. Що ж, я в процесі і зразу ж хочу попередити – це не історія нестримного кохання, не пригодницький роман і не заплутаний детектив – це історія мого життя, історія одного випадку.

            Я не можу видати вам свого імені, (умова №3) але постараюся дати відповіді на всі виниклі запитання. Ці слова віднесу до прологу. Ті, хто забезпечує мені доступ до комп’ютера приходитимуть ввечері і в мене буде часу біля двох годин. Кожне слово піддасться їхній цензурі і дещо вони можуть все ж видалити. Але я знатиму що саме.

            Про найважливіше ніби попередив, залишилося лише дати дві настанови. Перше – якщо ви відчуваєте до мене відразу і чтиво відверто не подобається – краще не читайте. Друге – хоча зі мною відбулося багато неприємних речей я досі пишу це з непоганим настроєм (нарешті про це дізнається світ!). Тому прошу і вас не сумувати. Проявіть повагу до душевнохворого.




Поскаржитись