23.3

Йорік, що весь цей час тихенько — наскільки це можливо для такої істоти — тупцяв поряд зі своїм хазяїном, знову перетворюється на каменюку та починає прокладати в лісі нову просіку кудись праворуч. Аластор, на мій подив, летить прямо, вправно — навіть елегантно — оминаючи дерева.

Вирушаю за ним.

— Нейтан зараз кине прокляття по площі, — розмірено шелестить Аластор. — І після цього наш вихід.

Я не встигаю нічого відповісти — жнець зупиняється біля крайнього дерева. Визирнувши з-за нього, окидаю поглядом край майже круглої та доволі просторої, хоч і не надто великої галявини — безлюдної та без… мобів. Нічого схожого на тріщину в просторі теж не спостерігається.

А загалом все це схоже на арену, застиглу в очікуванні бійців.

— Наше завдання — протриматися три хвилини, після цього — почне відкриватися розлом. Десь на п'ятій хвилині він набуде достатнього розміру, щоб ти змогла проскочити.

Отже, я не помилилася.

— Звучить не надто складно, тому трохи лякає… — чесно зізнаюсь Аластору.

Той видає шелестливий смішок. Я ж тим часом кидаю погляд праворуч і за стовбурами дерев несподівано вирізняю зелену хмарку пікселів. Наступної миті на край лісової арени виходить Нейтан. Ящірка — поруч з ним, а трохи віддалік валяться дерева, і на галявину викочується Йорік. Виходить, Аластор відіслав його, щоб захищати некроманта. Або ще нащось, хто знає.

— Що б ви не зробили — ви вже здохли.

Ця фраза… надихає.

І я цілком вірю їй, промовленій низьким голосом, гуркотливе відлуння якого відчувається десь аж в глибині грудної клітки. Краєм ока помічаю, як пітьма навколо женця звивається вихором. Наступної миті в усіх чотирьох руках скелета з'являються видовжені чорні серпи, а нас обох оточує тонке кільце, сформоване напівпрозорими чорними клаптями.

— Вперед, — наказує Аластор і першим кидається у відкритий простір.

Ривком прямую за ним. Навколо нас вирує якийсь тьмяно-зеленкуватий пил — він м'яко мерехтить, але не заважає огляду і навіть не завдає шкоди. За лічені секунди діставшись приблизного центру галявини, жнець зависає в повітрі, я зупиняюсь за два кроки позаду. І…

Нічого. І нікого.

— Баг? — повільно обертаючись навколо себе, запитує скелет. — Відлік іде.

— Четвертий варіант, — лунає похмура відповідь з краю галявини. — Проти дебаферів.

— Кепсько, — шелестливо зітхає Аластор.

Нейтан хмикає, хоча цей звук більше схожий на гарчання. Мимоволі зиркаю в бік некроманта. Навколо його ніг широким лінивим вихором в'ється вже знайомий зеленкуватий пил — трохи щільніший, ніж той, що потроху осідає по галявині. Я помічаю рух — ящірка поруч з Нейтаном сторожко припадає до землі, щільно притиснувши щупальця до тулуба. Дивиться в небо. Курво на моєму плечі перебирає лапами, Стерво міцніше стискається навколо стегон.

— Ти — труп, — лунає гуркотлива погроза Нейтана, і наступної миті я розумію, кому вона адресована.

Щось падає на нас з неба. Аластор ухиляється, ривком відлетівши ліворуч, я відстрибую слідом. Встигаю побачити, як незнайомий паданець розкриває величезні шкірясті крила і гучно рявкає. Звук б'є по вухах, перед очима мерехтять червоні пікселі, крізь які я помічаю, як жнець миттю опиняється між мною та мобом. Пітьма навколо скелета розкривається захисною завісою, повз яку стрімко проноситься зеленкуватий пил, супроводжуваний по-кошачому моторошним завиванням супротивника.

Я розумію, що все, чим зараз можу допомогти — просто не плутатись під ногами, тому повертаюсь до Аластора спиною і, під звуки роздратованого шипіння невідомої тварюки, відстежую переміщення сформованого клаптями пітьми кільця. Знову рявкання. Цього разу — без наслідків для мене.

Клапті захисного кола пітьми шарять по землі. Різке переміщення вбік — перебігаю слідом. Ще одне рявкання, та тепер воно болісно дає по вухах. Мотнувши головою, відмахуюсь від червоних пікселів перед очима. Стерво зривається з моїх стегон і чимчикує кудись вбік. Курво продовжує чіплятися за плече. 

Нейтан знову щось гарчить, але слів я не розбираю — відволікає ще одна тварюка, що падає з неба. Ще більша за попередню. І теж крилата. Щось капає мені на спину, і я, зиркнувши назад і вгору, встигаю побачити, як жнець, вигнувшись та мало не нависнувши наді мною, вганяє в кошаче тіло першого моба всі чотири серпи, після чого буквально розриває його на частини.

А наступної миті в мене врізається величезна туша другої тварюки.

На диво, це навіть не боляче, просто з ніг збила. На краю огляду замайоріла невеличка хмарка пікселів.

— Уважніше, — холодно відмічає жнець. Він, на відміну від мене, встиг ухилитися від удару, після чого — швидко повернутися на місце, щоб прикрити пасивкою. — Перший…

Друге слово тоне в рявканні крилатої кішки. У якої, виявляється, є ще й довгий хвіст, наче у скорпіона. Відстрибнувши вбік слідом за Аластором, подумки відмічаю, що вона схожа на щось… міфічне. І що мені подобаються її крила.

Кільце пітьми на землі раптом занурюється в ґрунт та висмикує на поверхню з десяток якихось жуків. Розміром з долоню. Здригаюсь від огиди, але стою на місці — не можна надто наближатись до женця, так.

А він тим часом відрубує одне шкірясте крило та іншим серпом чіпляє тварюку за друге, щоб відсікти і його. Хвіст моба оминає скелета і цілить в мене. Цього разу пітьма не повстає захисною завісою.

Втім, я встигаю ухилитись.

От тільки на зворотньому шляху чи то кіготь, чи то загнутий шип на кінці хвоста чіпляється за праву нижню руку женця і відриває її. Стиснутий в ній серп розвіюється ще до того, як кістки падають на землю.

— Курво, відволічи цю… тварюку від Аластора, — наказую я, запізно усвідомлюючи, що павук може не зрозуміти наказ. Або зрозуміти не так. 

Та Курво демонструє приємну кмітливість, і довгим стрибком спочатку дістається плеча тепер вже єдиної правої руки скелета, а звідти падає прямо на морду здоровенній неправильній кішці. Щоправда, безрезультатно: за всього бажання невеличкий павучок не зміг би закрити їй огляд — надто велика відстань між очима. Але мій пет повзе далі, на загривок. І я впевнена — він знайде спосіб відволікти супротивника хоча б на мить.