23.2

Сіпнувшись було піти за Нейтаном, я наштовхуюсь на застережливо витягнуту вбік нижню ліву руку Аластора.

— Хвилинку, будь ласка, — шелестить жнець. — Нам ще зарано виходити. Заразом поясню, що тобі треба робити.

Демонструючи максимальну увагу, я задираю голову та вдивляюсь в очниці, в глибині яких палають червоні вогники.

— Тримайся у двох-трьох кроках позаду, щоб я тебе випадково не зачепив. Але не більше чотирьох — там буде межа області дії пасивки, що захищатиме нас від всілякої дрібноти. Зрозуміла?

— Так, — підтверджую свої слова кивком. Дійсно, поки що звучить не дуже складно.

— Далі… Твоя задача — вижити та встигнути проскочити крізь зріз. Він виглядає… — жнець перебирає пальцями правої верхньої руки по пітьмі, що вкриває передпліччя лівої, адже руки схрещені на грудях. Цей жест здається мені задумливим. — Як тріщина у просторі. Коли побачиш — зрозумієш, про що я. Тільки-но ми туди дістанемось — ти одразу туди проходиш крізь нього, що б не відбувалося навколо…

— А ти? — виривається у мене.

— Я залишусь і прикриватиму перехід.

І, найімовірніше, загине, з огляду на те, що Нейтан взагалі назвав першу спробу пробною.

— Головне, уважно стеж за моїм переміщенням, щоб залишитися під захистом пасивки, — повторює жнець. — Постараємось пройти все з першої спроби, а там вже як вийде. Якщо загинеш — обирай третій в переліку респ, це Нейтана, він найближчий до зрізу. І чекай нас там.

Від думки про те, що знову доведеться гинути невідомо від чиїх рук, лап чи ще чогось, мимоволі напружуюсь.

— Щось не так? — схоже, Аластор це помітив.

— Знову вмирати, — зітхаю я.

— Ще не звикла? — в шелестливому голосі женця тонким дзенькотом відбивається здивування.

— Якось це надто… боляче, — знизую плечима. Схоже, і в цьому зі мною щось не так, якщо всі сприймають загибель як належне, одна я не можу звикнути ні з другого, ні з надцятого разу.

— В якому сенсі? — нащось продовжує допитуватись мій співбесідник, остаточно підтверджуючи мою невідповідність цій грі.

— А в якому ще це може бути? — знизую плечима. — В прямому. Коли той вухастий перебив мені ноги, я вже думала, що помру на місці від болю. Хоча маю визнати, — не утримуюсь від скреготливого смішка, — зцілення переконало мене, що відчуття від зламаних ніг були не такими вже й поганими.

Пальці женця на передпліччі завмирають на кілька секунд. Сам він трохи схиляє голову набік.

— О… Так у тебе, виходить, стовідсоткова передача відчуттів? — і знову цей здивований тон, від якого у мене холодок по спині пробігає.

Я ж у відповідь можу лише так само — знову — знизати плечима. 

— Виходить, що так.

— Перепрошую, я не знав.

Нова інтонація. Провина в голосі Аластора звучить шурхотом хуртовини, що кидає сніжинки та дрібні шматочки криги прямо в шибку.

Та відволікшись на несподіване порівняння, я не одразу усвідомлюю сенс його слів. Тобто, якщо женця так здивувала моя чутливість до болю, то виходить, що решта гравців дійсно не настільки гостро її відчуває? Що ж, це пояснює, чому вони так легко ставляться до травм чи загибелі.

Хоча це дійсно образливо якось.

— Моє тобі шанування за таку витривалість, але ти не зобов'язана це терпіти, — беззаперечним тоном оголошує Аластор. — Я й подумати не міг, що у тебе не скоригована чутливість — зазвичай це перше, на чому наголошує система навчання, і гравці залюбки знижують больові відчуття до мінімуму.

— Моє навчання обмежилося показом шматка чийогось листування та привітальною фразою. Все, — розводжу руками, демонструючи повнісіньке нерозуміння того, чому це сталося взагалі і зі мною — зокрема.

— Що далі, тим цікавіше…

— Та не кажи, — зітхаю і мимоволі зиркаю в бік, куди пішов Нейтан. 

Чи не надто довго ми тут стирчимо? Хоча, раптом некроманту потрібен час для підготовки, тому все гаразд?

— Відкрий інтерфейс, після цього погляд вниз і різко вгору, так ти дістанешся до особистих налаштувань.

Покірно виконую вказівку, і одне мерехтіння пікселів змінюється іншим. Щоправда, половина з них — сірі, отже — неактивні. Тривожне передчуття починає лоскотати мої ребра зсередини. Звісно, якщо я не зможу знизити чутливість тут і зараз, то загалом все просто залишиться так, як є, але… Отримати надію й одразу ж її втратити було би дуже прикро.

— Ти розрізняєш рядки? — запитує жнець.

— Ну… Так, загалом.

Відстань між рядками достатня, щоб я могла більш-менш розуміти, де закінчується одна витягнута піксельна хмара і починається інша.

— Тобі потрібен другий зверху.

Шукаю поглядом вказаний рядок і внутрішньо радію тому, що він білий, а не сірий. Отже, ситуація не безнадійна.

— Затримай погляд на ньому, перед очима з'явиться шкала зі стрілками вгору та вниз, — продовжує скеровувати мене жнець.

Знову виконую вказівку.

— Якщо припустити, що у тебе стовідсоткова чутливість, тоді потрібно натиснути стрілку вниз.

— Ну, про це я вже й сама можу здогадатися, — мимоволі пирхаю я від настільки докладної інструкції. У відповідь Аластор лише знизує плечима.

Зосередившись на нижній частині вертикально витягнутої хмарки, я для вірності навіть тицяю в неї пальцем. Не знаю, до якої відмітки вдалося знизити чутливість, але сірого кольору та частина пікселів набуває дуже швидко.

— Погляд ліворуч — скасувати вибір, праворуч — підтвердити, — підказує жнець, щойно я завмираю у роздумах, що робити далі.

Зиркаю праворуч, хмарка зникає, знову повертаються рядки.

— Все, тепер має бути легше, — продовжує він. — Перепрошую за цікавість, але… Чому ти зупинилася на сімдесяти відсотках? Це все ще дуже високий рівень.

— Далі стрілка стала неактивною, — геть не втішена його запитанням, похмуро відповідаю я. 

А заразом подумки прикидаю, як Аластор дізнався про цей відсоток, коли навіть я його не бачила. Хоча, якщо він знає крок зменшення чи збільшення, міг порахувати за кількістю тичків пальцем. Логічно.