Глава 23.1. Командна робота

На галявину виходить той самий гравець, з яким мені вже довелося стикнутися в храмі.

— Це… Нейтан? — тихо запитую я, зиркнувши в бік женця.

— Так.

Яка ж я… не надто кмітлива. Некромант, знайомий Аластора, який прямим текстом сказав мені, що жнець за мене просив. 

— Ми вже бачились, — додаю, задумливо спостерігаючи за тим, як з-за стіни лісу слідом за гравцем виповзає ящірка зі щупальцями, — але я не зрозуміла, що то був він. 

— Буває, — жнець видає шелестливий смішок.

— І навіть якось не здивувалась тому, що незнайомий гравець раптом в курсі моєї ситуації… Навіть після згадки, що ти просив його мені допомогти.

— І як, допоміг?

— Ні. Сказав, що найімовірніше я — мертва, та й все. Додав, що пізніше, можливо, чимось зможе допомогти.

— Тоді яка різниця, познайомилась ти з ним чи ні?

— Не знаю, — знизую плечима, — просто якось… незручно вийшло.

Якщо Аластор і хотів щось відповісти — він не встигає цього зробити, адже Нейтан вже підходить до нас.

— Всі в зборі? — замість привітання запитує він.

— Так, — відповідає жнець.

— Нейтан, — гравець коротко киває в мій бік.

— Мортіфаг, — невпевнено усміхаюсь я, зрозумівши, що це він так лаконічно відрекомендувався.

Піксельна хмарка над новим сопатійцем набуває зеленого кольору.

— Паті, — оголошує Аластор.

— Поїхали, — погоджується Нейтан, і на підтвердження своїх слів з легкістю забирається на спину своїй чудернацькій ящірці.

Я вичікувально дивлюсь на женця, вирішивши, що саме він є очільником нашої компанії, але той киває в бік нашого супутника.

— Залазь, — промовляє той і вказує собі за спину. — Поговоримо дорогою.

Ящірка при цих словах повертає голову в мій бік. Вертикальна зіниця жовтувато-помаранчевого ока трохи розширюється, ніби вивчає мене. Відчуття від цього — не найприємніші. І ще бентежнішими вони стають, коли щупальця цієї істоти складаються вздовж лускатого боку, формуючи щось на кшталт сходів.

Ти диви, який сервіс. І підсадять, і підвезуть.

Головне не звертати увагу на те, як ті щупальця ворушаться та трохи прогинаються під моєю вагою. Вибравшись ящірці на спину, розумію, що вона несподівано приємна на дотик. Тепла і доволі гладенька. Ще й щупальця склалися навколо мене так, що навіть якби захотіла впасти чи зістрибнути — не змогла б. От би ще виглядали вони якось… приємніше — взагалі чудово стало б.

Йорік тим часом з шурхотом набуває форму каменюки, і з висоти спини ящірки я маю змогу поспостерігати, як же ця істота примудряється рухатись. Нижня частина камнекраба — це щільно складені ноги, і щоб відштовхнутись від землі — він почергово напружує їх, поволі набираючи швидкість. Аластор вирушає за своїм петом, а слідом крокує і ящірка. У неї на диво плавний хід, наче стелеться над землею.

Отже, такою дивною процесією ми й вирушаємо до того… зрізу, чи що воно таке.

Втім, Нейтан вирішує не давати мені можливості замислитися над відчуттями від такої поїздки.

— Що відповіла техпідтримка? — кидає через він через плече так, наче наша розмова в храмі й не переривалась.

— Що не може мені допомогти, тому треба звернутися до… як його, — чомусь ім'я того адміністратора вперто не хоче затримуватись в моїй пам'яті. — Обертона чи як його там.

— Лорда Оберона, — виправляє мене гравець. — Логічно. Він зараз в столиці?

— Так, наскільки мені сказали.

— Хто сказав?

— Мордред.

Нейтан зневажливо пирхає, але, на моє полегшення, ніяк це не коментує. Кілька хвилин ми їдемо мовчки. За цей час Йорік встигає розчавити якусь повзучу дрібноту, а по кому не прокотилась каменюка — тих добив Аластор клаптями пітьми навколо себе. Навіть не зупинившись для цього.

От би й мені так.

— Зріз вже близько, — знову першим заговорює Нейтан. — Під час бою тримайся позаду мене. Що б не сталося — не сіпайся, поволі разом пробиватимемось до зрізу і…

— Подивись її інфу, — радить Аластор, що летить попереду. Як не дивно, але схоже, що він добре чує нашу розмову.

— А що там?.. — починає було некромант, але різко замовкає. — Хм…

За його широкою спиною мені не видно, що він робить, але і без того можна здогадатися — гортає мої стати.

— Ти казала, у тебе битий інтерфейс. Вже минуло?

— Ні, я… навпомацки розподілила все. І морфи отримала методом тику.

— Що ж, тоді корегуємо план, — оголошує Нейтан. — З мене стандартний набір, Аластор пробивається до порталу і прикриває тебе. Ти тримаєшся за ним, за можливості — ухиляєшся від ударів. Можеш плюнути на когось, якщо підбереться близько, місцеві вразливі до отрут та кислот. 

Попри те, що я гадки не маю про зміст так званого стандартного набору, план триматися поруч з Аластором, як не дивно, подобається мені сильніше, попри більшу імовірність потрапити під удар. З женцем якось… спокійніше. Хоча не можу сказати, що новий знайомий мені не подобається. Та надто він якийсь… прямолінійний. Хоча скін крутий, що ще сказати. Якщо тут весь клас некромантів так виглядає, то візуально вони значно симпатичніші за вампірів, як на мій смак.

— Все зрозуміло? — крізь думки долинає до мене запитання Нейтана.

Несподівано виявляю, що наша коротка процесія вже встигла зупинитись. Йорік знову набув форми краба, Аластор висить в повітрі обличчям до нас, а Нейтан вичікувально дивиться на мене, повернувшись впівоберта.

— Думаю, так.

Не варто випробовувати терпіння шановного панства. Їм мене ще захищати.

Замість відповіді некромант зістрибує зі спини ящірки, чиї щупальця тим часом знову складаються у подобу сходів для мене. Внутрішньо здригнувшись, сходжу на землю. Відстань між деревами тут помітно більша — там, де їх не виламав Йорік. А вже за десяток кроків, крізь просвіт між стовбурами, видніється відкрита місцевість. Мабуть, поле або дуже велика галявина.

— Перший захід — пробний, — оголошує Нейтан, — далі діятимемо за обставинами.