22.4

— Я взагалі чого прийшла, — починаю, одразу розгубивши свою саркастичність і зухвалість… — Вибач за поведінку Мордреда. Він щось… Дуже нервовий останні кілька годин.

— Та годі тобі, — скелет недбало змахує правою верхньою рукою. — Я надто давно з ним знайомий, щоб ображатися на такі вибрики. Нейтан в тій ситуації теж був неправий… Ну а я просто отримав черговий доказ того, наскільки кепський з мене миротворець.

Подумки відмічаю, що кому й бути миротворцем в разі чого — так це саме Аластору з його сумлінністю, стриманістю та делікатністю.

— Просто мені здалося… що ви посварилися.

Зовсім розгубивши впевненість у правильному розумінні ситуації, я почуваюся все безглуздіше. Ну, хоч Аластору допомогла з подоланням цих… гравців. Це ж треба, втрьох напасти на одного!

Під цю думку на моєму плечі з'являється Курво. Нарешті. Мимоволі тягнуся, щоб почухати волохату фіолетову спинку.

— Може й так, — скелет байдуже знизує плечима. — Все минає, і це — теж.

Гаразд, я — кмітлива, не хоче про це розмовляти — не буду. Втім, не встигаю я відкрити рота, щоб нарешті попрощатися, як жнець сіпає головою, після чого робить кілька швидких тичків кістяним пальцем перед собою. Схоже, щось в інтерфейсі у нього вилізло.

— Доведеться зачекати, Нейтан написав, що дістанеться до нас хвилин за десять, — повідомляє він.

— Той самий Нейтан, з яким посварився Мордред? — вирішую про всяк випадок перепитати.

— Так.

— А… навіщо?

— Ти ж хотіла піти коротшим шляхом, — скелет видає шелестливий смішок. — Чи вже передумала?

— Та ні… Я тоді взагалі подумала, що ти мав на увазі — добивати мене чи щоб ще помучилась. Запитав же про респ.

— Про точку респауна я запитував, щоб оцінити, звідки тебе витягати в разі чого. Телепортаційний зріз добре охороняється, тому не факт, що вдасться тебе переправити з першої спроби.

— А може… Краще мені дійсно піти довшим шляхом? — нарешті наважуюсь запитати я. — Не знаю, що спонукає Мордреда зі мною возитися…

— Зате я здогадуюсь, — спокійно перериває мене жнець. — Мабуть, сподобалась йому.

Закочую очі, демонструючи власне зневажливе ставлення до ймовірності цього. З огляду на те, що він — як і я — гадки не має про мою реальну особистість, а у грі зовнішність у мене взагалі доволі специфічна… Якщо й так, то Мордред — ще той збоченець.

— Гаразд, припустимо… — вголос мені заперечувати все ж не хочеться. — Чому він мені допомагає ще можна зрозуміти, — не втримуюсь і пирхаю, додавши: — Бо вітер в голові. Але яка тобі з цього користь? А Нейтану?

— Зі мною все просто. Спочатку виконав прохання Мордреда, а далі й самому став цікавим фінал твоєї історії, — відповідь Аластора лунає рівно та розмірено, наче він… якусь лекцію читає.

Може, в реальності він — викладач? Жвавий, чіпкий і цікавий до всього розум, поєднаний з майже нескінченною терплячістю до різних... неврівноважених осіб — цілком цьому відповідають.

— І що далі — тим цікавіше все це виглядає, — задумливо додає жнець. — Ну а Нейтан просто не проти покачатись, моби біля зрізу якраз відповідного рівня. Самотужки йому там важко, а вдвох, — тон скелета набуває уїдливих ноток — наче у металевому відрі хтось голки пересипає, — у нас дійсно непогана синергія. Тож не переймайся, для нас це не обтяжливо.

— Ну… добре, якщо так, — невпевнено усміхаюсь, окидаючи поглядом галявину. Тіла загиблих супротивників вже встигли зникнути. І це неймовірно тішить, адже дивитися на закривавлені рештки у мене немає жодного бажання.

Тим часом звідкись здалеку доноситься гучний хрускіт. Звук змушує мене насторожитися. Втім, жнець виглядає цілком розслабленим: схрестивши верхню пару рук на грудях, а нижню — заклавши назад, він статечно повертається у відповідний бік. Пітьма навколо нього укладається у подобу довгого і просторого балахону до п'ят — лише край в самому низу виглядає рваним і трохи ворушиться.

Причина ж спокою Аластора спадає мені на думку швидко.

— Йорік? — кидаю швидкий погляд на нього. Жнець відповідає повільним кивком.

Хрускіт лунає все ближче, і вже за кілька хвилин, проклавши чергову просіку в стіні лісу, на галявину викочується здоровенна каменюка. Вона продовжує котитися в наш бік, і я мимоволі роблю крок назад в надії, що свого власника вона не розчавить — і мене разом з ним. 

Надія справджується: за кілька кроків від скелета каменюка розкривається, і перед Аластором завмирає величезний камнекраб. Жнець простягає верхню праву руку, і пет обережно тицяється краєм панцира у кістяну долоню. Зворушливе видовище, аж самій захотілося погладити шорсткуватий кам'яний бочок цієї дивної істоти. Наче відчувши моє бажання, Курво перебирає лапками на моєму плечі, а Стерво міцніше стискається навколо стегон.

От же ж ревнивці. Хоч і дивно так думати про бездушні шматочки коду. Але це не заважає мені однією рукою знову почухати волохату спинку павука, а пальцями другої, навіть не здригнувшись, провести про частині сегменчастого тіла сколопендри.

І чи то мені здається, чи то Курво якось… підріс? Якщо до цього він спокійнісінько вміщувався на плечі та ще й місце залишалося, то тепер його передні лапи досягають моєї ключиці.

Але докладніше задуматися над цим я не встигаю. Шурхіт за спиною змушує мене озирнутися назад через вільне від павука плече.

Який все-таки величезний, і при цьому тісний цей ігровий світ…