22.3

Перед очима — нескінченний танок червоних пікселів, тому я лише боковим зором помічаю, як до мене впритул наближається щось темне. Це вочевидь Аластор, але підняти погляд, щоб впевнитися в цьому, немає сил. Труснувши головою, змахую системні повідомлення, але вони знову з'являються, і водночас із цим до болю у зламаних ногах додаються судоми рук. Поки що легкі, вони змушують скорочуватись лише м'язи долонь, але потроху повзуть вгору.

Мене огортає пітьма, але не та, що означає загибель. Вона жива і хвилею розтікається по землі навколо. Втягнувши повітря крізь зуби, роблю зусилля та піднімаю голову.

Аластор опустився на землю прямо переді мною. На коліна став, чи що?

Але довго помилуватися цим зворушливим видовищем не виходить. Судоми в руках стають все сильнішими, змушуючи мене увіп'ястися пальцями в землю. І з опущеною головою чомусь трохи легше.

— Паті? — лунає шелестливий голос.

Поверх червонопіксельного хаосу накладається хмарка запрошення. Придушивши в собі бажання запитати, навіщо це паті потрібне, я зосереджую погляд на ній, адже зведеною судомою рукою тицьнути просто не зможу. За кілька секунд запрошення зникає — добре, що швидко, інакше у мене б очі вигоріли від такої невимовної краси.

— Велика різниця в рівнях, по тобі пройшов крит з додатковим штрафом на психіку.

Тепер зрозуміло, навіщо Аластору паті. Для вивчення моєї інфи.

— Точка респауну далеко?

Мовчки хитаю головою.

— Де саме? — продовжує допитуватися жнець.

Отже, говорити таки доведеться. Втім, поки судоми не дісталися шиї та щелепи — чом би й не потеревенити.

— В храмі, — хриплю я.

— Який шлях обереш — довший чи коротший?

Це він про що? Про мандрівку до столиці чи про спосіб полегшення мого стану?

Втім, байдуже.

— Корот… ший.

Пітьма на землі навколо мене хвилею відкочується назад. Схоже, Аластор піднявся в повітря.

— Потерпи трохи, зараз буде боляче.

Від його слів я давлюся нервовим смішком. Наче зараз мені зовсім не боляче, еге ж.

Хоча вже за мить розумію, що саме він мав на увазі. Щось капає мені на потилицю та стікає по волоссю на спину. Водночас із цим біль в щиколотках різко посилюється, і я з мимовільним жахом розумію, що прямо-таки відчуваю, як кістки починають ворушитися. Наче хтось наживо мені їх вправляє. Зі скреготом та клацанням вони стають на місця, і тілом проноситься нова хвиля болю, змушуючи мене згорбитися, а за мить — з різким шипінням припасти до землі.

Одне тішить — червона піксельна хмара нарешті зникає з очей. Отже, коїться щось… хороше. Хоча менш за все я б назвала свої відчуття ознакою чогось, що йде мені на користь.

— Ще трохи, і стане легше, — крізь хвилі болю до мене долинають слова Аластора. Його тихий голос викликає у мене глухе роздратування розміреності вимови та заспокійливим тоном. У відповідь я можу лише зашипіти, адже навіть на крик бракує сил.

Втім, жнець має рацію: вже десь за півхвилини — хоча мені вона здається справжньою вічністю — біль потроху починає вщухати. Спочатку він відпускає щиколотки — і я навіть можу поворушити пальцями ніг без страху, що від цього відваляться стопи. Згодом мені вдається розслабити долоні і просто спертися ними об землю. А ще за півхвилини я нарешті піднімаю голову та опускаюсь сідницями на п'ятки. Вставати все ще боязно.

— І що це було? — хриплувато запитую я. Обтрушуючи сорочку від травинок та листя, виявляю сколопендру, що вже встигла знову обвитися навколо моїх стегон. І коли встигла відродитися? А найголовніше — чому все ще немає Курво?

— Це було зілля зцілення, — незворушно відповідає жнець, що все ще висить в повітрі буквально в кроці від мене.

— А хіба воно не має… Якось знеболювати чи що?

— Не в цій грі, — Аластор супроводжує свої слова шелестливим смішком. — Думаю, тепер тебе не здивує той факт, що між його використанням та загибеллю з подальшим відродженням на респі більшість гравців обирає другий варіант.

А і дійсно, чого це я раптом забажала хоч якогось послаблення в цій божевільній довбанутій віртуальній реальності?

— Знаєш, — нахилившись вбік, я витягаю з-під себе ногу та спираюсь ступнею в землю, готуючись встати. І несподівано виявляю перед собою послужливо простягнуту ліву нижню руку женця. — Мене все мучить питання: які божевільні взагалі добровільно на все це зголошуються?

— Дяка тобі на доброму слові, — саркастично відгукується Аластор, допомагаючи мені піднятись. Втім, судячи з тону, він не здається мені ображеним.

— Я маю на увазі — ну хто з власної волі захоче терпіти весь цей біль і жах? Хіба його замало в реальності? Розумію ще тестувальників — їм за це гроші платять. Хоча, як на мене, за таке мають платити дуже багато…

— І платять, — спокійно підтверджує жнець. — Не золоті гори, звісно, але цілком відповідно їхньому ризику.

В чому полягає цей ризик я волію не знати. І без того проблем достатньо.

— А стосовно того, хто з власної волі захоче це терпіти… — задумливий голос Аластора схожий на шелест листя дерев навколо нас. — Більшість йде за гострими відчуттями…

— Якісь вони тут занадто гострі, — пирхаю я, обтрушуючи спідницю. Внизу вона волога від крові — схоже, переломи щиколоток були ще й відкритими. Як добре, що я їх не бачила, а тільки відчувала.

— …за новими враженнями, — продовжує перелічувати жнець. — За можливістю стати тим, ким в реальності бути просто неможливо.

— О, так. Чотирируким скелетом в реальності стати важкувато, — не утримуюсь від скреготливого саркастичного смішка. — Як і тварюкою зі скелетованою грудиною та голосом, яким тільки дітей і лякати.

— За півтори десятки рівнів рук у мене стане шість, — жнець повідомляє цю новину так, ніби вона є найважливішою таємницею світу.

От би мені хоча би дрібку його захоплення цією грою.

— А щодо болю та жаху… — Аластор вирішує повернутися до первісної теми. — На відміну від реальності, тут вони завжди переборні, гра сама дає тобі все необхідне для цього.