22.2

Різко загальмувавши, я пірнаю під прикриття дерев та обережно розсуваю гілки у спробі зрозуміти, що коїться. Те, що я мимоволі сприйняла, як звуки бою, перетворилося на брязкіт заліза, шелестливе шипіння та дзвінкий хрускіт. Стерво навколо моєї талії — Мордред навісив її назад, тільки-но добігла кінця перевірка моєї морфи — відчутно стискається, мало не впившись в шкіру безліччю своїх ніжок. Курво теж непокоїться — я відчуваю, як він напружується, наче готується до стрибка на поки що невидимого ворога.

Та тільки-но мені нарешті вдається набратися сміливості, щоб протиснутися між двома деревами та наблизитися до місця подій, як з неба лунає оглушливий грім, а за ним — тріск та сліпучий спалах. Кліпнувши очима кілька разів, дивлюся вгору. Блискавка. Просто серед ясного неба.

А наступної миті відчуваю, як по кістках розплескується вже знайомий вогонь люті. 

Аластор не вміє бити блискавками. Отже, з високою ймовірністю б'ють по ньому.

Без роздумів рухаюсь вперед, прослизаючи між стовбурами дерев. Волосся піднімається дибки, а збільшені вже десь до четвертого розміру отрутозбірники напружуються, наповнюючи мій рот їдучою слиною.

Вже за кілька хвилин моїм очам відкривається картина битви. На краю галявини лежить купа м'яса та заліза, ближче до центру кружляють один навпроти одного Аластор і якийсь скуйовджений вухань у сіро-зеленому зеленому лахмітті. Супротивник женця поранений, але цілком бадьорий. Він спритно відстрибує та ухиляється від ударів Аластора, ще й раз по раз сповільнюючи того за допомогою корінців, що лізуть прямо з землі та чіпляються за кістки скелета та перешкоджають скороченню відстані для удару. 

Йоріка ніде не видно. Схоже, вбитий.

Ледве тримаючи під контролем лють, що клекоче в моїх кістках розпеченою лавою, я ще раз окидаю поглядом галявину.

Ось вухань обертається в мій бік, змушуючи мене припасти до землі. Не можна заявляти про себе занадто рано. Аластор вочевидь намагається притиснути його до краю галявини, щоб зменшити простір для маневрів. Коли він це зробить, можна буде вдарити.

Але вже за мить я розумію, чому озирався вухань. Краєм ока помічаю короткий червоний спалах праворуч. Прикидаю, що це десь в півдесятку кроків від мене.

Червоний.

Ворог.

І хто ж це вже сюди припхався?..

Відчуваю, як губи самі розтягаються у зловісній посмішці. Зараз подивимось.

Безшумною тінню — і звідки тільки така спритність взялась — я поволі зміщуюсь праворуч. Знову грім та спалах. Кидаю швидкий погляд в бік галявини — якраз просвіт між гілками. Блискавка вочевидь вдарила в Аластора.

Не відволікатись.

Зайти трохи глибше. Якщо невідомий ворог теж спостерігає за бійкою, то краще підійти до нього зі спини.

До неї, як виявилось.

Гравчиня здається мені знайомою. Вона стоїть на одному коліні та натягає тятиву невеличкого лука.

А чи не та це злидня, що мого Курво пристрелила?

Тоненько тенькає тятива. Стріла розсипається прахом, поглинена пітьмою навколо скелета.

Ах ти ж стерво…

Стрільчиня тим часом навпомацки бере наступну стрілу. Треба діяти. Навіть якщо вона не нашкодить Аластору, то відволікти в незручний момент цілком здатна.

За пару м'яких нечутних кроків я долаю відстань між нами. І перш ніж гравчиня встигає щось запідозрити, схиляюсь над нею і зловісно видихаю на вухо:

— Ну привіт…

Стріла відлітає вбік і встромляється в стовбур саме в той момент, коли я легким рухом руки впиваюсь нігтями в горло супротивниці. Ривок долонею вбік, і гравчиня навіть не встигає скрикнути. А далі вже просто не може.

З розідраним нігтями — кігтями — горлом вона безвольним кулем падає на землю поруч зі зламаним луком.

Отак просто? Невже кританула?..

Лють в мені все ще клекоче і геть-чисто витісняє з голови думки про те, що і як я щойно зробила. Недбало відмахуюсь від червоної піксельної хмарки, що майорить на межі огляду вгорі. Треба допомогти Аластору, в істериці поб'юся пізніше.

Знову грім, ляскіт і спалах. Цього разу я чітко бачу, як блискавка потрапляє в женця. Пітьма навколо нього намагається блокувати розряд, але світло виявляється потужнішим, і на мить я бачу позбавлену захисту грудну клітину скелета. Мимоволі відмічаю, що на людську вона не надто схожа. А всередині жевріє якийсь червоний згусток, схожий на серце.

Мабуть, щось на кшталт цього в грудях і у мене, тільки пурпурове. І щось мені підказує, якщо цей вухань зараз примудриться вдарити по незахищеній грудині, то Аластору кінець.

Ноги самі відштовхують мене від землі, стрімголов кидаючи вперед прямо через тіло вбитої гравчині. Коротка перебіжка — і я вже за крайнім деревом, далі — відкритий простір з опаленою травою та обвугленими деревами.

Добре, що хоч пожежа не зайнялася.

Не знаю, чи помітив мене жнець, але в результаті чергового маневру він змушує свого супротивника стати до мене спиною.

Зараз.

Пригнувшись, я чимдуж прямую до вуханя, і на півдорозі пошепки наказую:

— Курво, атакуй.

З тихим стрекотом павук зістрибує з мого плеча, тільки-но я наближаюсь до супротивника. Але той встигає зреагувати: зиркає через плече та одним лише ляпасом збиває Курво. Тією ж рукою вказує на мене, і це вочевидь напад — адже в бій вступає Стерво.

Сколопендра виявляється вдачливішою. Розгорнувшись, вона пружно відштовхується від мене та обплітає собою руку вуханя. Той мимоволі відволікається, і тепер настає моя черга.

Від щирого серця я нагороджую супротивника щедрим плювком прямо в обличчя. А наступної миті, скоротивши відстань для достатньої для удару — додаю ще й кігтистий ляпас.

Вухань скрикує та закриває обличчя руками.

Скрикую і я. Від болю, адже з-під землі виринає коріння, обплітає мої щиколотки та з жахливим хрускотом ламає їх. Одразу. Обидві.

Втративши рівновагу, я падаю на коліна і спираюсь на руки, до яких вже теж тягнуться корінці, але… Вже не чіпають мене, адже Аластор настигає супротивника, лівою нижньою рукою хапає його за скуйовджене довге волосся та зітканим з пітьми видовженим серпом в правій верхній — одним ударом — відрубає вухасту голову.