21.4

Тіло камнекраба тим часом розлітається хмарою дрібних частинок, які розчиняються у повітрі. Це стається настільки несподівано, що я мало не відстрибую назад, утримавшись на місці лише останньої миті.

— О, ви вже впорались? — лунає звідкись позаду здивований голос Мордреда.

Повертаюсь в його бік, вампір знову виглядає чистеньким та неушкодженим. Швидко ж дістався.

— Як бачиш, — шелестить Аластор.

— А чого викинула отруйну кров? Не дозволило взяти третю? — продовжує розпитувати тестувальник.

— Тицьнула у що тицьнулось, — зневажливо пирхаю я. — Радій, що друга на місці.

— Радію, як бачиш, — вампір щиро усміхається на всі стонадцять зубів. — Чесно. І як, вже перевірили обновку, працює?

— Ще ні, — поспішаю відповісти, перш ніж жнець продемонструє це на практиці. — Хотілося б спочатку дізнатись, що дає отримана мною абілка.

— На прикладі моба — фізичні ушкодження блокуються в трьох випадках з чотирьох, — пояснює Аластор. — Розрахунок поки що лінійний, три рази блок — один раз пробиття. Обіцяють пізніше зробити його менш передбачуваним, але коли це буде… — жнець знизує плечима схрещених на грудях верхніх рук.

— Хм, дивно, я чомусь думав, що у Йоріка повне блокування фізушкоджень, — Мордред спантеличено зиркає на скелета.

Той знову знизує плечима:

— Порізали.

— Давно?

Аластор постукує кістяним пальцем по скелетованому підборіддю, після чого відповідає:

— Десь тиждень тому. Реального часу.

— Прикро, — зітхає вампір. — Тоді тим паче треба перевірити дію.

— Тобі допомогти? — зі скреготливим смішком пропонує жнець.

— А можна якось… без мене? — не витримую я.

Авжеж, мені прекрасно відомо, що ні, та й перевірка в моїх же інтересах, але… Надто зацікавленим виглядає Мордред і надто вже зловісно лунає сміх Аластора.

— І як ти це собі уявляєш? — вкрадливо запитує мене вампір.

— Ти розумний, ти й думай. Чи я вас обох вже настільки вибісила, що тільки й чекаєте приводу мене побити? — вперши руки в боки, уїдливо промовляю я.

— Ну чому ж одразу побити… — глибокодумно зауважує жнець. — Подряпати, порізати… А ця підлітково-дівоча мрія, — кістлява рука робить величний змах в бік вампіра, — ще й укусити може.

— А зуби не шкода? — хитро примружуюсь, уявивши собі захопливе видовище тонких ікл, зламаних об мою кам'яну шкіру.

— Мені — аніскільки, — відповідає Аластор замість Мордреда. Уїдливість в його голосі нагадує мені звук тисячі пересипаних з місця на місце металевих голок.

Судячи з виразу обличчя вампіра, цей чудовий план йому тепер вже теж не надто до вподоби. Та не встигає він щось заперечити, як жнець знову схрещує на грудях та незворушно додає:

— Гаразд, похихотіли — і годі. Вважаю, що найбезпечнішим та найменш травматичним буде задіяння пета.

Точно, і як це мені не спало на думку! Тим паче, що вже ж був досвід використання Курво таким чином. Вирішивши не чекати на думку Мордреда про цей маневр, швидко наказую:

— Курво, атакуй мене, — і підставляю руку, щоб павуку було зручніше в неї вчепитися.

Втім, йому того й не треба, адже наступної ж миті після команду він кусає мене за шкіру на ключиці…

А мені навіть не боляче! Перед очима, на межі видимості в горі, виникає зеленкувата хмара й одразу зникає.

— Один, — промовляє Аластор.

Я ворушу пальцями, привертаючи увагу Курво до руки — хочеться подивитися на місце укусу, раптом навіть слідів не залишається. Але далі коїться щось незрозуміле.

Стерво раптом починає рухати всіма своїми стонадцятьма ніжками.

Я ж геть забула про сколопендру на своїх стегнах. 

А та, припинивши косплеїти Уробороса, стрімко видряпується по мені нагору і всім своїм тілом збиває павука з мого плеча. Точніше, наче розтягнута резинка, спочатку видовжується, а потім — різко скорочується, кидаючи себе на мого так званого кривдника. В результаті обидва пета летять на землю — Курво та міцно обвита навколо нього Стерво.

Я ж геть забула, що Мордред наказав їй мене захищати. Розгублений вампір, судячи з виразу обличчя — теж.

— Стерво… — він замовкає, вочевидь підшукуючи слова для команди, — припини.

Сколопендра ігнорує невпевнений наказ свого хазяїна і ще міцніше стискає бідолашного павука у своїх багатоніжних обіймах. 

— Поклич її до себе, — раджу я, вагаючись — чи варто чіпати свою вимушену захисницю голими руками.

— Стерво… 

Запізно. Сколопендра чимось хрустить, і у мене перед очима спливає червона піксельна хмарка. Мій пет загинув.

А багатонога захисниця вже повзе по моїй нозі.

— …до мене, — нарешті завершує свій наказ Мордред.

Стерво ігнорує команду та обвивається навколо моїх стегон, на мить міцно стиснувши їх, після чого послабивши хватку і зробивши свою присутність майже невідчутною. Майже, якщо не дивитись вниз.

Але цей так званий жест чомусь викликає у мене відчуття, ніби це дивне створіння запитує мене: я ж молодець, я ж все правильно зробила?

Зітхнувши, проводжу пальцем по пласкій та гладкій ділянці її панциру біля голови, отримавши у відповідь вочевидь задоволене муркотіння.

— От зрадниця… — зітхає вампір.

— Завелика пауза між прізвиськом та командою, о, безсмертний володарю малих сколопендр,  — уїдливо пояснює жнець.

— Ну ти й нудило…

Мені ж на думку спадає одна дуже химерна ідея. А раптом я вмію наказувати не лише своєму пету, але й чужим?

— Стерво, укуси мене один раз, — ледь чутно бурмочу, доки ті двоє обмінюються словесними шпильками та не надто звертають на мене увагу.

Сколопендра не рухається і взагалі не подає знаку, що взагалі почула мої слова. Що ж, я мала це перевірити.

— Мордреде, відкликай від мене Стерво, — промовляю вже голосніше, адже от-от має відродитися павук. — Перевіримо дію морфи, та й в дорогу, — і не утримуюсь від єхидства. — Тебе ж там наче робота чекає…