21.3

Я таки вгадала. Щоправда, зрозуміла це не за прибуттям безпосередньо Йоріка, а за гулом та хрускотом, яким супроводжувалось це прибуття.

Тільки-но зачувши ці звуки ще здалеку, Аластор піднімається вище в повітрі — наче намагається роздивитися краще, де ж там його підопічний.

— А чого він відроджується так… далеко? — не витримую я мовчазного прослуховування звуків того, як щось неймовірно велике та сильне рухається в наш бік.

— Коли його побачиш — зрозумієш, чому, — шелестливо відповідає жнець. 

— Тобто, змінювати респ можна не тільки собі, але й петам?

— Так. За замовчуванням базовою точкою респауна прирученого моба є його власник, — розмірено пояснює Аластор. — Такий респ, здатний змінювати своє місцезнаходження, називають динамічним. У деяких мобів, до речі, теж таке буває, коли вони залежать від тих чи інших явищ або рухливих об'єктів ігрового світу. 

— Тобто, у них теж є типу власники, тільки не гравці? — спантеличено перепитую я.

— Не зовсім. Наприклад, у дріад в Срібному лісі, точки респауну — їхні дерева. Ті здатні пересуватися з місця на місце, чим майже постійно змінюють план локації. Водночас це — два різних види мобів, які існують в так званому симбіозі та синергії. Можуть діяти поодинці, але разом — небезпечніші. Цікава локація, тобі б не сподобалась.

— Ти хотів сказати — сподобалася б? — хрускіт та шелест лунають все ближче, і я мимоволі напружуюсь. 

— Я сказав те, що хотів сказати, — смішок женця знову нагадує мені дряпання чимось гострим по склу.

— Гаразд, повірю на слово, — покірно погоджуюсь я, спостерігаючи за верхівками дерев вже не так і віддалік. Вони помітно хитаються, а деякі — взагалі падають в гущавину лісу.

А за хвилину, поваливши кілька крайніх дерев, виповзає… Точніше, викочується здоровенна сіра каменюка. З два, а то й три зрости Аластора в діаметрі, не менше. Жнець статечно випливає їй назустріч, і каменюка, стрімко підкотившись до нього, несподівано розпадається… На напівкруглий панцир, утримуваний вісьмома міцними сегментованими ногами та ще однією парою кінцівок з чимось, схожим на клешні.

— Знайомся, це Йорік, — шелестливо промовляє Аластор. — Старий камнекраб. 

— Ем-м-м… Приємно познайомитись, — невпевнено відгукуюсь я, окинувши поглядом цю громадину і зрозумівши, що вже бачила чимало таких каменючок в полі на шляху до поселення. Щоправда, вони були значно менші за розмірами.

— Отже, треба, щоб він загинув, так? — запитує жнець тоном, що здається мені дещо зловісним.

— Ну… Теоретично. Щоправда, я не знаю, підійде просто… тіло чи його маю вбити саме я.

— Хм… Слушне зауваження.

Підлетівши до створіння впритул, жнець погладжує його кістяною долонею правої верхньої руки по краю сірого панцира.

— Йорік, скинь вантаж.

Переступивши передньою парою ніг, камнекраб скидає під себе кілька величеньких пакунків. Вони що, десь всередині нього зберігалися? 

— Це транспортний пет? — не втримуюсь від запитання я. — Чи вантажний, чи як цей тип називається?

— Взагалі бойовий. Але найцінніші речі може сховати під панциром так, що не ніхто не дістане.

— Корисне вміння.

— Ще б пак. Готова?

Гадки не маючи про те, чи готова я насправді, лише мовчки киваю. А потім розумію, що Аластор все ще висить в повітрі спиною до мене, промовляю:

— Готова.

— Йорік, — жнець зітхає і дає команду, — умри.

Камнекраб вбиває дві пари ніг глибоко в землю і видає шурхотливий скрегіт, який здається мені… болісним? Водночас я відчуваю, як сіпається на плечі та намагається заритися глибше у волосся Курво і міцніше, мало не до болю, стискає мої стегна Стерво.

Цікаво, пети завжди настільки жваво реагують на близьку смерть когось із приручених істот? Чи то просто так співпало?

Йорік же, тим часом проривши чотири глибоких борозни в м'якому ґрунті, важко обрушується на землю, підім'явши під себе скинутий скарб разом із власними ногами. Весь цей час Аластор знаходиться поруч і не відриває руки від боку свого улюбленця, доки той остаточно не затихає.

Бідний Йорік.

— Прошу, — шелестить жнець і відлітає вбік.

— Дякую, — тихо відповідаю я, чомусь відчуваючи себе винуватою. Схоже, жнець ставиться до свого пета зі ще більшою теплотою, ніж я до Курво. Хоча, якщо він особисто прокачав його з отакусінької маленької каменючки — то й не дивно.

Обережно наблизившись до істоти, яка навіть в такому стані здається мені велетенською, я обережно торкаюсь панцира. На дотик він виявляється приємно шорстким і теплим, наче справжній нагрітий сонцем камінь.

Перед очима спливає знайома піксельна хмара, що вже гарний знак — схоже, особисто вбивати мобів для взяття морфи мені все ж не треба. От тільки варіантів на вибір не три, а два. Що б це значило?

Повагавшись кілька секунд під пильним поглядом Аластора, я вирішую обрати ліву хмарку-відповідь, як потенційну згоду на прийняття морфи. Та замість того, щоб осяяна світлом частка пета почала шукати місце в моєму тілі, система виводить ще одну піксельну хмару із запитанням і трьома варіантами на вибір, про чий зміст я можу лише здогадуватись.

От і що робити?

Сказати женцю, що візьму морфу якось іншого разу, тому що такого повороту я не очікувала? Навряд чи цей інший раз буде, а якщо й буде — навряд чи мені пощастить уникнути якоїсь послуги у відповідь. А самотужки вбити таку громадину в її природному середовищі — явно мені не під силу. Принаймні, поки що. А просити Мордреда про допомогу не хочеться.

Обрати варіант навмання і хай буде, що буде? Результат може виявитися непередбачуваним.

Втім, зараз я принаймні не на самоті, і якщо щось станеться — навряд чи Аластор залишиться осторонь. А якщо залишиться — буде йому матеріал для вивчення. 

Остання думка змушує мене усміхнутися. Раптом що, буде це від мене йому подяка за допомогу. Все ж розвага.

Тицяю пальцем в крайній ліворуч варіант.