21.2

Завислий в повітрі скелет розправляє обидві пари рук і чіпляється ними за краї пролому в стіні, і тому вкрай недоречно нагадує мені кота, що намагається утриматись у двірному прорізі, але його кудись тягнуть.

— Блідото ти невмируща, — цідить Аластор таким тоном, що я мимоволі втягую голову в плечі, — якого дідька ти шлеш мені голосові, коли знаєш, що я в бою?

— Та тебе ще спробуй спіймати не в бою, — пирхає Мордред, але я помічаю, як миттєво зникають без сліду всі його веселощі. Вампір напружується та обертається до пролому. — Або не зависаєш за вивченням якоїсь чергової цікавинки.

— Вийди зі святилища, будь ласка, — зловісно просить жнець. — О, привіт, — сяючі жаринки в очницях скелета повертаються в мій бік, щойно Мордред зрушує з місця. — Перепрошую за нестриманість, але ваше звернення було вкрай невчасним.

— Та ми вже зрозуміли… — винувато тягну я, спостерігаючи за тим, як вампір плентається до виходу. Схоже, відстань в п'ять-сім кроків він вирішив розтягнути на всю осяжну вічність.

— Посидь поки що тут, — з цими словами Аластор відштовхується від пролому і ховається з поля мого зору. За мить до цього я встигаю помітити, як в його руках із пітьми формуються видовжені серпи.

— Що коїться? — підхоплююсь на ноги, і роблю невпевнений крок за Мордредом.

— Зараз він мене вбиватиме, — з награною бадьорістю відповідає вампір. — Взяв левел, вивчив новий удар, тепер випробовуватиме його на мені.

— Це… помста за те, що відволік?

— Типу того.

— Ніжні у вас стосунки, — філософськи зауважую я.

— Ще які, — Мордред видає нервовий смішок і теж зникає у проломі. Ззовні до мене долинає його голос: — Йорік далеко?

— Двадцять хвилин до відродження, — сухо шелестить Аластор. — Нащо він тобі?

— Тут така спра… Ай! Це що було?!

— Мій новий удар, — у голосі женця чути скреготливі нотки сміху. — Що, не очікував?

— Та цим ударом тільки дівчат по задах плескати, — зневажливо пирхає вампір. А слідом я чую зловісний шурхіт, тонкий свист, звук добрячого ляпаса, а за ним — падіння чогось на землю.

— По обличчю теж непогано виходить, — задумливо підсумовує Аластор. — Блідото, годі вдавати з себе труп, у тебе ще чверть шкали здоров'я. Швидше встанеш — швидше відродишся.

— Міг би й на землі добити, — буркоче вампір.

Я не витримую, обережно наближаюсь до пролому в стіні та визираю назовні. Жнець парить спиною до мене з чотирма серпами напоготові. Пітьма навколо нього зібралася у кілька доволі товстих щупалець, що ліниво нишпорять по землі навколо.

Добряче пошарпаний Мордред якраз піднімається на ноги. Неозброєний, біліший за крейду, він виглядає приреченим, але не скореним. А розсічені навскіс перенісся та щока, що встигли набрякнути густою чорною кров'ю, додають його солодкавому образу ті самі нотки брутальності, яких вампіру, на мою думку, бракує в нормальному стані.

— На землі не так видовищно, вже перевіряв, — зловісно шелестить Аластор, і відправляє свої щупальця до вампіра.

Силует женця частково закриває огляд на картину вбивства, але й побаченого та почутого мені достатньо: лунає болісне булькання, потім — бридкий звук, наче на землю падають шматки чогось важкого і просоченого вологою, і наостанок — повз Аластора прокочується щось кругле й чорно-біле. Я знаю, що це, але навіть думати про те, що то голова Мордреда, не хочу.

Стерво на моїх стегнах видає тужливо-скрегітливий звук. Але вбитися не намагається, це тішить. Ще більше тішить те, що вона не намагається вбити мене.

Відчувши, як тілом пробігає тремтлива хвиля, я заплющую очі, стискаю щелепи, глибоко вдихаю і повільно видихаю. Це лише гра. Такі у них забавки. Я до цього звикну, так. Коли-небудь.

— А я тобі казав, щоб всередині сиділа, — лунає поруч голос Аластора. — Це спецатака зі штрафом на психіку. Видовище не для слабодухих.

Підібгавши губи, я розплющую очі та дивлюсь на женця, всі видимі кістки якого заплямовані чорною кров'ю Мордреда. Дійсно схоже на видовище не для слабодухих.

— Ти часто на ньому так… перевіряєш всяке?

— Коли стає занадто надокучливим, — за тоном Аластора не зрозуміло, серйозно він це каже чи жартома. — Тож, що ви хотіли? Я правильно зрозумів, що тобі знову необхідна допомога?

— Що мені точно необхідно — це дістатись столиці нежиті.

— Навіщо? Без зрізів — це дуже довгий шлях звідси.

— Техпідтримка не може мені допомогти, тому треба зустрітись з адміном. Як його там… — я запинаюсь у спробі згадати. — Якийсь там Обертон, здається.

— Лорд Оберон, знаю такого, — киває жнець.

— Ну от, мені треба якось перетнутися з ним, дізнатись, що він скаже. А як ти сказав, шлях до столиці нежиті складний і далекий. І він стане легше, якщо я не буду гинути від однієї тички будь-якого моба. 

— Логічно, — задумливо промовляє Аластор. — Але я все ще не розумію, навіщо вам Йорік.

— Твій пет… — я ніяково відводжу погляд. — Після загибелі може дати матеріал для морфи, що значно полегшить мені життя. Якщо все пройде так, як заплановано, я отримаю…

— Захист від фізичних ушкоджень, вірно?

Мовчки киваю. Жнець теж не квапиться відмовляти чи давати згоду.

— Як гадаєш, — задумливий голос Аластора нарешті шелестить опалим листям під моїми ногами, — хто сюди дістанеться раніше — Йорік чи Мордред?

— Гадки не маю, — щиро визнаю я.

— А ти спробуй вгадати, — вкрадливо пропонує жнець. — Скажеш вірно — виконаю твоє прохання, ні — тоді послуга за послугу.

Після того, що він зробив з вампіром, мені страшно думати, що Аластору може знадобитися від мене. Втім, робити все одно нема чого, тому вирішую ризикнути та відповідаю:

— Нехай буде Йорік.

Жнець видає шелестливий смішок.

— Гаразд, прийнято.